Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
– Пане, – знову з таким же звертанням попросив Гай, – чи не можна у вас напитися води?
– А чого ж, водичка божа, як же, можна, можна, водичка божа! – улесливо заговорив Терещук, – От чого іншого, то не знайдете. Бачите, ми прості люди, – показав він на себе, – а водички можна. Повітря й водичка божі… дихайте, пийте, донесхочу…
Скупому Терещукові, може, й води було шкода, але ввічливе звертання Гая одразу підкупило його. З такими людьми, як Терещук, треба було бути дуже обережним та хитрим. Щоб досягти чого-небуль, треба було так само, як він, прикидатися, прилащуватися й показувати зуби тільки в зручний для цього момент. Його можна було бити лише його зброєю, але й те лише тоді, коли зброя була гостріша за його.
– Без бога ні до порога, як то кажуть, а без доброго слова і собаки ласкавим не зробиш, – відповів хитро Гай, але його відповідь не влучила в ціль.
– Правильно говорите, молодий чоловік, шанувати треба всяку твар! – з якимсь російським акцентом промовив Терещук. – Я бачу тут цілу компанію, так вам на всіх води, чи тільки кухоль для вас?
– Лише для мене, добродію, з мене кухля вистачить! – відповів Гай.
Терещук повернувся, прочинив двері в хату і крикнув голосно, але вже іншим тоном, що в ньому можна було почути навіть суворого наказа:
– Маріє, винеси парубкові води!
Потім знову повернувся до Гая і якось гостро поглянув на нього.
– А ви, молодий чоловік, напевне парубок? Працюєте де в місті, чи що? У вас там уся молодь в комісарах працює? – хитро закинув вудлище Терещук.
– Авжеж, – удаючи наївного хлопця, відповів Гай, – а якже, у нас багато комісарів. От і я теж комісар, можна сказати. На ввесь завод комісар: без мого наказу – ні тпру, ні ну… Накажу кухлі робити – роблять, накажу гуляти – гуляють. Ви не думайте, добродію, що я з простих… я грамотний…
Відповідь Гаєва чомусь сподобалася Терещукові, хоча Гай брехав неймовірно. Терещук зійшов з порога хати. Він підійшов до Теодора і навіть погладив його по плечу, ніби оцінюючи й оглядаючи з усіх боків. Справді, зовнішній вигляд зовсім відповідав комісарському, як уявляв собі комісара Терещук. Бойовий вигляд Гая, що був одягнутий в сіру напіввійськову одіж, таки спантеличив хитру лисицю Терещука, який тепер чогось зрадів.
– Хе-хе-хе-хе!.. – скрипуче сміявся Терещук. – Хе-хе-хе-хе!.. А ваш мандат? – раптом запитав він серйозно, дивлячись на Теодора.
Гая одразу збентежило таке запитання, і він мимоволі посунув руку в кишеню, але потім, схаменувшись, зупинився.
– Мандатик, мандатик! – говорив Терещук, показуючи правою рукою на ліву долоню.
Гай щось зрозумів і знову поліз до кишені. Він пригадав, що в нього мусить бути якийсь папірець, де на заголовку мусить стояти слово мандат. Гай витягнув кілька документів, пошукав серед них і, нарешті, простягнув Терещукові папірець.
Це було доручення Гаєві організувати заводський клюб, дістати книжки, меблі тощо, але просто по звичці до видатних назв у ті часи на ньому згори стояло слово, яке так подобалось Терещукові, маленьке незначне слово – мандат.
Терещук, мабуть, був письменний, бо він старанно перечитував папірець, і обличчя йому посвітлішало. Може, він думав про якусь вигоду з цього для себе, може, він був задоволений, що комісар, за якого він мабуть уважав Гая, так швидко й не перечучи погодився показати йому, Терещукові, свій мандат. А може він просто хотів познайомитися, які були мандати, – все це рішити було важко, але було очевидним те, що Гай все більше подобався йому.
Поки Терещук старанно розглядав з усіх боків папірця, двері хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води підходить білява дівчина. Те, що вона білява, і те, що в неї в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер він бачив лише одні широкі блакитні очі, що ввесь час ставали ширшими в його уяві, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарівної географічної мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапі, а справжніх фійордів Гай ніколи не бачив, – доки він не відчув у своїй руці холодне залізо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.
Гай і Марія, яка винесла йому води, наче зачаровані, дивилися один на одного. Вони були захоплені, вражені, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустріч була кілька віків тому, і вони тепер дивуються з того, що знову зустрілися в таких самих умовах. Хіба не буває так: людині здається, що вона робить цієї хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин і умов.
Це уявляється якось туманно, цього ніяк не можна збагнути, але воно відчувається, як певна реальність дійсність, що її ось-ось ніби намацаєте рукою…
Щось подібне до цього відчували Гай і Марія і ніби не могли зрозуміти, що це таке. Чи це було справді? Чи це тільки здається?
Гай взяв у неї кухоль з водою і, поринаючи поглядом у блакитні фйорди, підніс його до вуст, але не помітивши, що ще не доніс, перехилив його, і вода полилася на землю. Марія перша захоплено посміхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.
– Правильно, молодий чоловік, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папірця. – Мені дуже приємно… Гадаю, що ви не одвернете своєї уваги від моєї гостинности.
Що хотів він сказати цими словами, Гай не зрозумів, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пішов тихою ходою через двір на вулицю до юрби. Гай так само не помітив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марію, і не помітив, що Терещук може навмисно
