Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– Усі-пусі, які в нас сентименти. З дитинства він його знає… Кхе, гадство… – закашлялась після глибокої затяжки Sаня. – Друг сім’ї, так? Він бавив тебе, шмаркатого, на колінах, канфєти тобі давав? Смачні були канфєти?

– Мій батько його поважав.

– Брав за хвіст і проводжав.

Запала мовчанка. Дівчина заплющила очі, цівка диму взялась хирлявим бубликом над її щойно вимитим волоссям.

«Синці, подряпини. Фіґня», – сказав собі Ярковський. Бувало й гірше. П’ять років тому команда Северина Солтиса втратила дівчину-медіума. Тоді вони розслідували зґвалтування і вбивство тринадцятилітньої школярки, тіло якої знайшли у Хирлицькому лісі.

Одного листопадового дня школярка не повернулась зі школи, а в березні те, що від неї залишилось, мисливці випадково побачили за триста кілометрів, у непролазній гнилій хащі. Клапті плоті мали б загубитись у мочарах, але кармічні Сили утримали їх в межах досяжності правосуддя. Солтис взявся за справу з огляду на грізні й вимогливі ознаки долі, що зримо проступали крізь кримінальну буденність.

В перші тижні Наставник не планував залучати до справи Ярковського. На залишках не знайшли жодного шматка одягу, жодного предмету, придатного для його вмінь. Тому Солтисові асистувала лише дівчина-медіум на ім’я Лана. Але одного дня до Наставника підійшов судмедексперт, відізвав його до усамітненого тихого місця й показав щось дрібне і невиразне, запаяне до пластикового пакету.

– Синтетик. Тобто шматок презервативу, – пояснив він. – Приліпився до тазової кістки потерпілої. Ледве відірвав, певно латекс вступив у взаємодію з органікою. Думаю, що за життя презерватив перебував в її органах травлення.

– Слідчим показували? – запитав Солтис.

– Не показував і не збираюсь, – сказав судмедексперт, провів ребром долоні по горлу й залишив усамітнене місце.

Вже наступного дня в команді з’явився третій. Відчувши потребу у собі, Ярковський кинувся в бій. Від шматка щедро віяло тим самим холодом. Після кількох годин концентрації він пройшов Стражів, уникнув сірого туману, потрапив в петлі заблуканого часу і побачив підвал, у якому після викрадення тримали школярку. В тих петлях божевілля вібрувало разом з реальністю. Перед очима Ярковського розгорнувся й поплив до мороку безкінечний, брудний і стомливий караван ґвалтувань та оргій. Підвал був царством кафелю, пластикової плівки, вазеліну і шкіряних ременів. Одноманітні сцени, крики, благання, накази, оголені тіла, виділення і кров. Йому здалось, що він вже провів на звихнутих петлях цілу вічність, коли із завішеного плівкою мороку виповзло та чітко зафіксувалось обличчя одного з ґвалтівників. На виході Ярковського ковбасило так, що прийшлось застосувати психотропну блокаду.

Він випірнув з крижаного киселю й одразу почав малювати знайдене обличчя. Перші малюнки вийшли невдалими, але під гіпнотичним поглядом Солтиса пам’ять і рука твердішали.

Невдовзі образ з петель отримав ім’я та інші життєві координати. Відтак вони знайшли замовника, якому сподобалось викладене в інтернеті фото школярки, та друзів замовника, з якими той поділився здобиччю. Проблема було те, що вся компанія носила погони з великими зірками. Лану впіймали як тільки вона наблизилась до замовника. Наставник подзвонив Ярковському серед ночі. Наказав викинути сотовий, прихопити якомога більше харчів і негайно переміститись до орендованої у передмісті квартири. Ярковський провів у сховку чотири доби, сповнені дикими передчуттями та стомливими вібраціями. Спав уривками, зривався від кожного пчиху за вікном, харчувався консервами і зненавидів їх на все подальше життя.

На п’яту добу туди прийшов Солтис. Він відкрив вхідні двері своїм ключем, зайшов до кімнати й, не дивлячись на Ярковського, зняв свого незмінного м’ятого плаща, крислатого капелюха, відгорнув штору, подивився на сірий, дощовий, зіпсований багатоповерховими будинками, обрій. Відтак присів на ліжко. Довго мовчав. Ярковський не відкривав рота, розуміючи, що мовчання – тут і тепер – будує між ним і Наставником мости, з котрими не зрівняються усі словесні і письмові переправи. Спочатку мовчання Солтиса та мовчання Ярковського були дуже різними. Вони відрізнялись одне від одного, як мирна зелена долина відрізняється від почорнілого вулканічного плата. Мовчання учня бриніло тривогою багатьох невисловлених запитань, а потім (якось миттєво, наче між ним і суттю речей зникла важка порохнява завіса) воно сповнилось неозорого спокою, що його молодий еспер сприйняв у вигляді безхмарного стратосферного сяйва. У тому сяйві співмешкали і небесна безмежність і темно-сріблястий, наче патина на старовинних монетах, смуток. Ярковський здогадався, що перемогу здобуто ціною життя і що ціна не є випадковою. Він так ніколи й не наважився запитати в Наставника, за яких обставин Лана залишила світ мінливих форм й що трапилось з вбивцями.

Пізніше один із учнів Солтиса показав йому цементний надгробок на міському цвинтарі. Невисоку сіру пірамідку поміж двома туями. Ярковський любив приходити до пірамідки дощовими ранками, коли цвинтарне повітря сповнювалось особливими повільними енергіями. Він називав їх «джетами розлучень» і марно намагався вловити в них якесь послання від Лани. Іноді еспера наповнювало мстиве бажання прогулятись до могил її вбивць, але кожного разу його щось зупиняло. Ті могили, навіть заради цікавості, не вартували відвідувань.

«Не треба нам нових пірамідок», – попросив у Наставника Ярковський. Він знав, що Северин Солтис чує його думки, хоча й перебуває за межами простацьких вимірів. А ще він знав, що в світах прямого світла Наставник незмірно могутніший за свою припинену тілесну форму і що ця обставина має значення для всіх просторово-часових побудов.

– Заснув? – поцікавилась в Ярковського Sаня.

– Думаю.

– Це корисно, якщо маєш чим, – резюмувала дівчина, злізла з дивану й підійшла до вітрини з монетами. – Так ось вона, знаменита колекція Ярковського. Вражає. Злодіїв не боїшся?

– Не без того. Але, поки що, Бог милував. Якщо пограбують, залучу тебе до розслідування.

– Не відмовлюсь, – обережно, щоби не роз’ятрювати подряпину на щоці, всміхнулась Sаня. – Я читала про цю колекцію на сайті «Мега-М». Там такий розділ є – «Чудеса нашого міста».

– Я бачив. А, до речі, ти в курсі, хто власники цього сайту?

– І хто ж?

– Подружжя журналістів. Тринадцятий та чотирнадцятий номери, – Ярковський й собі підійшов до вітрини, ввімкнув підсвітку. Гульдени, крони і флорини сяяли на чорному оксамиті, наче сузір’я. – До речі, статтю про колекцію написала Маріанна Костик. Не без моєї допомоги, зрозуміло.

– Вона була тут?

– Минулого року, у квітні. Так виходить, що за кілька тижнів до того восьмого травня. Тоді й стаття з’явилась. Спочатку в газеті, а потім на їхньому сайті, – зупинений приблудною думкою, погляд Ярковського застиг на золотому диску номіналом в чотири крони.

– Ти колись працював з цими монетами? – перехопила погляд Sаня.

– Пробував.

– І як?

– Вони майже всі нейтральні. Але попався один холодний гульден. Конкретно холодний. Я, дурний, зрадів і поліз на петлі. А там такі старезні тіні,