Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

«Піймають, піймають! Злодій[64]!..»

І знов одразу, наче снігом обсипало. То сміливий був і спокійний, а тепер усе те зникло. Він увесь тремтів.

«Йти, чи не йти? – думав він. – А як піймають?»

Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.

«Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже – піду!»

І він тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; підійшов до їх, ще раз озирнувсь округи. В темряві нічого не видко. Тоді поліз під будівлю. Щороку зсипавши зерно у засіки[65], знав, з якого вони боку. Обережно підліз він до того місця, ліг на спину. Тоді наставив свердло, почав вертіти. Сухе дерево трохи затріщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далі знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево – незабаром і дірка буде. Петро з усієї сили натиснув на свердло, лежачи на спині.

– Агов! Семене! Е, стонадцять кіп!..

Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далі немов застигло – Петро слухав. Холодний піт виступив у його на лобі. Він так і закам’янів, піднявши руки вгору до свердла. Знову чути:

– Семене! Семене!.. А, щоб тобі! Ну, я й сам, хіба мені що? Не вмію заспівати?.. Стонадцять!.. Гей!..

Ой там за байраком

Танцювала риба з раком…

П’яну пісню чути було біля самої гамазеї. І як хтось іде, чути.

Та гей:

танцювала риба з раком,

А цибуля…

– Тю на твого батька!.. Чого сюди? Ні, я сюди не хочу, додому піду!

Гей, а цибуля з часником,

А дівчина з козаком!

П’яний пішов. Голос і хода затихли. Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дірку незатулену – зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. І чого це він не взяв затички?

Петро затулив дірку однією рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла під гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дірку. Тоді витяг один клунок[66] з-під гамазеї, став і думає:

«Додому нести? Ні, то дуже довго буде. Попереношу на могилу[67], нехай там перележать поки що».

Могила була за селом, на цьому ж вигоні, там, де колись границя йшла, а тепер тільки вал[68] зостався високий. Поспішаючись, одніс Петро один клунок. Ті два клунки були менші, він забрав їх одразу. Усі три він заховав на могилі в бур’яні. Хотів був додому йти, та знову про дірку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок[69] і пішов знову до гамазеїв. Підліз уп’ять, обережно витяг хустку й заткнув дірку дерев’яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь і міцно стримів у дірці. Петро спробував – добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Він помацки позагортав його землею.

Вернувся додому, увійшов у хату.

– Горпино!

Нічого не чути. Мабуть, спить. Ліг він на піл, не роззуваючись, тільки свиту скинув.

– Горпино, ти спиш?

– Ну?

– Я заховав на могилі…

– Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!

Замовк Петро.

IV

Нікому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Бачачи Петро, що ніде нічого про крадіжку не чути, переніс жито додому. Та його стало не надовго. Уп’ять хоч знову красти йди. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми. Став він жити в пана, тільки ночувати додому ходив. Дома злидні[70] зосталися злиднями, але й за те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Петро заспокоївся.

Отже ні, не заспокоївся… Він давно вже згубив свій спокій, давно його не стало, аж із тієї темної ночі, як він під гамазеями був. І не крадіжка стала його мучити, ні! Про неї він спершу й не думав. Тільки ж Горпина мов не та до його стала. Зникли ті розмови щирі та ласкаві, – тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день – сумна-сумна ходить. Далі й у найми пішов Петро, став тільки ввечері жінку бачити – не пособилося. Все мовчить. То щоночі Петро ходив, а то вже тільки двічі, тричі на тиждень, бо знає, що дома не привітають, не загомонять, що дома ще тяжче на серці буде. Він не докоряв жінці: його самого вже починала гризти згадка про те діло. Удень, серед невгавної роботи, ще не так було тяжко – забувалося; а в ті ночі, що він то в пана, то дома ночував, у ті похмурі ночі не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навіки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навіть і тоді, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тільки груди пече, так пече… «Хоч би кара, та не така. Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нічого не каже, а як билина сохне». Це було в неділю ввечері. Петро сидів дома біля столу, а Горпина на полу дитину колихала. Каганець[71] потроху блимав, і при його світлі жінка здавалася ще більше змученою, ніж удень. Обличчя змарніло, очі позападали, і якась мука світилась у їх у той час, як вона їх піднімала від колиски. Жаль стиснув серце Петрові. Устав він, підійшов, сів біля неї.

– Горпино!

Вона мовчки підняла на його смутні очі.

– Горпино! Доки ми будемо так мучитися?..

У його порвався голос; щось стиснуло, мов кліщами, горло. А вона все мовчала. Ледве переміг себе Петро, знову почав:

– Обоє ми гинемо… Уся душа перемучилась… Скажи мені, що ти маєш на думці, скажи, бо доки ж так жити?..

Вона знов глянула на його своїми позападалими очима і тихо спустила їх додолу. І Петрові здалося, що той погляд досяг йому аж у серце