Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

– Как отец, жив-здоров? – розпочав начальник КГБ розмову із заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.

– Та здоровий, як бик. Учора вихилили десять пузирів на двох.

– Ну бойцы, ну молодца! – похвалив підполковник. Майже всі його головні операції трималися на цьому прийомі – споїти, а потім роби, що хочеш.

Галичани так пити не вміли, як визволителі. За Польщі літрою горілки можна було опровадити ціле весілля. І коли у 39-му прийшли москалі, крамниці завалили дешевою горілкою по самі стелі. Хлопці так упивалися, що цілими днями валялися попід парканами, бо не могли з підкошеними ногами добрести додому. Зранку дівчата йдуть до церкви, а вони, лежачи, їх за ноги лапають.

– Якраз батько і схвалив мій план операції, – і далі виклав публічне сходження видатного сина Кедрівки на «пік комунізму», звідки він скине власноруч, як учить нас товариш Карл Маркс, опіум народу.

– Ну, ты погоди, не спеши. Подумать надо, – стримано сприйняв поривання цього навіженого корчагінця Феофанов.

Останні два вечори після того бюро вони годинами сиділи з Тропченком і обговорювали ситуацію, що склалася. Питань нема – на шляху будівництва комунізму не можна зупинятися, треба йти далі.

Ну добре, залізе цей чорт на церкву. А якщо село збунтується? Якою буде реакція цих одурманених парафіян? Чого від них можна чекати? Адже не треба забувати, що було ще зовсім недавно. Останнього «бандіта» тут витягли з криївки ще якихось п’ять років тому. Лише останнім часом вляглося. Заспокоїлося. Наче випалили гарячим залізом. Наче втопили у крові цей страшний бандерівський бунт. А якщо не залили до кінця? А якщо ще шкварчить десь так на дні душі? А як вхоплять селяни вила? А як повитягають обрізи? Ні, начальник КГБ гарантій не дає, що обрізів у стріхах уже нема. Не може бути такої гарантії.

Тому не треба цієї показухи. І партія від нас цього не вимагає. Бо як зірветься святеє атеїстичне діло, ох полетять голови. Операція – не з простих. Поголос і до Москви дійде, навіть якщо товариш Феофанов не поінформує. І чиї голови полетять? Правильно, першого секретаря і начальника КГБ. А як той називається, що сам собі голову стинає? Йолоп він і є йолоп – от такий спільний висновок.

– Воно, конєшно, до комунізма двигаться надо, но не такой же ценой, – Тропченко і Феофанов самі дивувалися, що в них така залізно одностайна думка в оцінці ситуації у районі.

– Мы с тобой с войны вернулись, подполковник, бандеровщину пережили, а тут на какой-то церкви можем сорваться, – «розодкровенничався» перший секретар. – Неправильно это, не по-коммунистически. Мы же эти кресты по улицам и полям втихаря ломали. И удачно. Обошлось. Так и дальше надо двигаться. Втихаря и только втихаря. Тише едешь – дальше будешь! Мы же не собираемся с тобой в этой бандерлоге службу заканчивать, – підвів риску перший секретар.

Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:

– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.

Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:

– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.

Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:

– Наверху? Там видніше.

Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.

У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.

Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.

Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.

Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!

Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.

Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:

– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!

Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.

І враз горлання визволителів притлумила