Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
– Коли я злізав з машини, мені здалося, що в той момент на мене звалився хрест. Дитинство – уже не виправдання. Треба його нести.
Запала тиша. Вона народжувала вибір, устократ вагоміший, ніж обирання шляху без п’яти хвилин випускником школи.
– Були б то інші часи, бандерівці того чорта повісили би на його ж городі, – Андрій чеканив слова, як коваль у розпеченій кузні. – Але забити диявола – найпростіше. Так їх не побореш. На місці однієї відтятої голови виростуть дві… Якщо це випало на нас, ми мусимо щось робити.
Паша неохоче ходив у цей похмурий, пофарбований червоним дім. Ще за Австрії тут була тюрма, у якій тримали Івана Франка, коли етапували з Коломиї до Нагуєвичів. За поляків тут розробляли плани пацифікації. Звідси ночами виїжджали загони Армії Крайової і палили українські села. Німці не могли не розмістити тут гестапо. Сотні українських повстанців скінчили життя в цих мурах. Але всі ці чужинські режими, що топталися по галицькій землі, не могли зрівнятися, докупи взяті, із КГБ, яке звичайно поселялося після війни туди, де німці тримали гестапо. Діяло таке писане чи неписане правило спадкоємності. Але Пашу бентежило не це. Він не любив сюди ходити, особливо по понеділках, бо тут можна було зустріти «найдостойніших із достойних», як він сам жартував. Сексоти сповзалися сюди звітувати. Чорний вхід був із боку залізничної колії, тому стукачів могли побачити хіба що пасажири з поїздів, що мчали на Європу чи звідти.
Галичина була наймолодшою територією у складі СРСР. Практично тільки після Другої світової війни вона опинилася під Москвою, тоді як Східна Україна налічувала сотні літ «російського братерства». З огляду на таку специфіку методи роботи радянських спецслужб були особливими. Насамперед, це виражалося в тому, що тут щільність сексотської мережі була в кілька разів більшою, ніж у середньому в Союзі. Не сміло бути жодного цеху на підприємстві чи бригади в колгоспі, де би КГБ не мало своїх вух і очей. Звичайно, вербували за принципом кількох каналів інформації з однієї одиниці території. Галузево-територіальний принцип означав, що суцільним покривалом сексотів накривало міста й села. За нормативом не менше трьох сексотів на десять душ населення. Система була така, що практично жодне слово, що виходило із суспільної риторики і масової свідомості, не могло не дійти до відома районного КГБ.
– Наш девиз – «Ни одной семьи без сексотов!», – любив жартувати підполковник Феофанов.
І він був недалекий від цієї страшної істини. Крім автоматичного заповнення пустографки, були позиції, коли сексотами призначали за посадою. Завклубу, сільський кіномеханік, завбібліотеки, містечкові придворні поети, самодіяльні художники й інші аматори. Усі ці «діячі мистецтв» були майже поголовно безпросвітними пияками. Тому вербувати їх було найлегше – за п’яними оргіями.
За посадою до багатотисячної армії входили попи, які право на парафію отримували не так за заявою про прийняття на роботу, як за заявою про добровільну співпрацю із КГБ. Їхня інформація була безцінною, бо вони переказували до КГБ те, що їм люди говорили на сповіді. Ревний християнин думає, що говорить із Божим посланцем, а насправді він розкриває свою душу таємному інформаторові безбожного, диявольського режиму. Канон про таємницю сповіді КГБ експлуатувало по повній програмі. Творцеві міфу про те, що священикові треба виливати чи вивертати всю душу без будь-якого залишку, на Луб’янці мали би поставити пам’ятник.
Поруч із Дзержинським, котрого скинуть російські демократи в 1990-му на чолі з віце-мером Станкевичем, якого невдовзі кадебня покарає вигаданим арештом і для науки всім іншим, хто смів писнути проти цього страшного «ордена меча й кинджала», запроторить у варшавську тюрму – до тієї самої камери, у якій 100 років тому сидів їхній «хрещений» батько – сам «залізний» Фелікс.
Паша не хотів бачити ці перелякані пики, які незліченними потоками зливали сюди свої доноси. Він зневажав їх тому, що, на відміну від його, їхні доноси були таємними. А він – явний! Він – за комунізм і проти Бога! І то не має бути таємницею ні для кого! І це те, чим він пишається.
Після історичного бюро він ще вище підвів голову. Але на виклик Феофанова мусив з’явитися негайно. Не лише тому, що їм обом перший секретар доручив розробити план операції, а тому, що так не буває: начальник КГБ викликав, а ти ще думаєш. Не маєш права. Мусиш шпарити на килим кулею. Це знали всі. Навіть найвищі в районі начальники. Навіть сам перший секретар, до якого – єдиного – застосовували м’яку форму виклику:
– Может, зайдете к нам, Тимофей Тимофеевич? Есть о чем посудачить. Часикам так к четырем.
Майже так само лагідно, як і першого секретаря, запросив до себе Феофанов і Харкавого. Підполковник розумів, що з цим демоном ліпше не зв’язуватися. Він далеко піде. Чорт у людській подобі. Такі навіть у НКВД-КГБ були на вагу золота.
Спочатку Паша виклав свій план, схвалений батьком. Феофанову особливе задоволення приносило те, що цей вискочка навіть не знає, що його ріднесенький предок справно та регулярно серед численних доносів пише й на свого сина. Харкавий-старший був серед сексотів просто ас. Його завербували ще в 39-му перші червоні. Під час німецької окупації зумів себе не заплямувати. В поліції не служив, у бандерівці не записався. Тому його залюбки активізували після війни. Із Феофановим його єднає давня не просто служба, а дружба. Чекіста направили в район після трьох уже вбитих начальників НКВД. Останній з них був його товаришем по спецшколі. Тоді, будучи ще лейтенантом, заприсягся помститися «бандітам». Отоді Феофанов і зустрівся з Харкавим, якого йому відрекомендували як особливо цінного агента.
Уся оперативна інформація свідчила, що Кедрівка стала епіцентром бандерівського підпілля. Але так уміло й глибоко законспірованим, що натрапити на слід було просто неможливо. Незважаючи на те, що в селі орудував такий видатний сексот, як Харкавий. Проте він, на жаль, у селі був один. Нікого більше завербувати не вдавалося. Та й Семко давав убогі дані. Про те, що він – юда, у селі знали, тому остерігалися. У тій клятій Кедрівці кожна хата – фортеця, яку сексотським підкопом не візьмеш. Хто тримає тут усю лісову армію, здогадувалися. А впіймати на гарячому не могли.
І от Феофанов за елементарними канонами, яких його вчили у спецшколі в Підмосков’ї, вирішив реалізувати класичну
