Таємна зброя - Хуліо Кортасар

і той чоловік справді не пасував там зі своїм шарфом і своєю манерою дивитися на мсьє Бебе, наче готовий був його образити. Я◦вже не могла чекати, та всіх боялася, була впевнена, що станеться щось жахливе, і хоча мсьє Розе не займався мною, бо і далі робив знаки, щоб переконати того чоловіка вийти, я підійшла до мсьє Бебе і стала голосити. Відтак мсьє Розе схопив мене, бо я і справді хотіла поцілувати мсьє Бебе у чоло, та він мені не давав і просив, щоб я заспокоїлася, і врешті змусив вернутися у вітальню, втішаючи мене і при цьому так стискаючи руку, аж мені стало боляче; але того ніхто не міг помітити, крім мене, а мені було байдуже. Коли я сиділа на канапі, і лакей приніс мені води, а дві пані обмахували мене хустинками, у тій кімнаті зчинилась веремія, заходили нові люди і підходили до мене, аж я не могла бачити, що коїться. Серед тих, хто тільки-но прийшов, був панотець, я дуже зраділа, що він прийшов провести мсьє Бебе. Скоро прийде час вирушати на цвинтар, і було б добре, як панотець піде з нами, з матір’ю і друзями мсьє Бебе. Вони напевно також будуть раді, що він піде з нами, особливо мсьє Розе, який так засмутився через того чоловіка у шарфі і переймався, аби все було так, як належиться, щоб люди знали, яким чудовим був похорон і як усі любили мсьє Бебе.

Слина диявола[7]

Не знати, як і розповідати про це, від першої особи чи від другої, вдаючись до третьої особи множини чи постійно вигадуючи форми, які ні на що не згодяться. Якби можна було сказати так: я бачили сходити місяць, або: нас мене болить очне дно, а особливо так: ти білява жінка були хмари що далі пропливають перед моїми твоїми вашими нашими їхніми обличчями. Що за чортівня.

А◦берешся розповідати, то було б ідеально, якби можна було піти десь випити пива, а машинка продовжувала сама (тому що я друкую на машинці). І це не просто слова. Ідеально, так, оскільки тут вічком, про яке треба розповісти, є також механізм (іншого різновиду, Контакс[8] 1.1.2.), і може виявитися, що один механізм знає про інший більше, ніж я, ти, вона — білява жінка — і хмари. Але мені щастить лише, як дурневі, тому знаю, що коли я піду, мій Ремінгтон[9] скам’яніє на столі з тим подвійно нерухомим виглядом, який буває у рухомих речей, коли вони не рухаються. Отже, мушу писати. Хтось з усіх нас мусить писати, якщо вже про це має бути розказано. Краще, коли це буду я, мертвий, не так у це вплутаний, як решта. Я, хто не бачить нічого, крім хмар, і може думати, не відволікаючись, писати, не відволікаючись (ось пропливає ще одна, сіра по краях), і згадувати, не відволікаючись. Я, мертвий (і живий, не йдеться про те, щоб когось обдурити, це зрозуміють, коли настане час, бо мені треба якось розпочинати, і я почав з того, з чого почав, що, врешті-решт, є найкращим початком, коли хочеться щось розповісти).

Раптом запитую себе, чому я повинен про це розповідати. Але якщо почнеш питати себе, чому робиш те, що робиш, якщо лише перейнятися питанням, чому приймаєш запрошення на вечерю (зараз пролітає голуб, а мені здається, що горобець), або чому, почувши від когось якусь цікаву історію, ми одразу ж починаємо відчувати щось таке, як лоскотання у шлунку і не можемо заспокоїтися, поки негайно не зайдемо в сусідній кабінет і, своєю чергою, не розповімо її; відразу ж після того ми почуваємося добре, відчуваємо задоволення і можемо знову братися до роботи. Наскільки я знаю, цього ще ніхто не пояснив, отож найкраще відкинути сором’язливість і розповісти, бо, зрештою, ніхто не соромиться того, що дихає чи назуває черевики. Це речі, які робляться, і коли відбувається щось дивне, коли в черевику ми знаходимо павука чи, вдихаючи, відчуваємо немовби бите скло, тоді треба розповісти про те, що діється, розповісти хлопцям в конторі чи лікарю. «Ох, лікарю, щоразу, коли вдихаю…» Завжди розповідати, завжди позбуватись цього неприємного лоскотання у шлунку.

І як ми вже взялися розповідати, упорядкуймо це трохи, спустімося сходами цього будинку в неділю сьомого листопада, якраз місяць тому. Сходиш із п’ятого поверху униз і опиняєшся в неділі, з несподіваним для листопада в Парижі сонцем, з величезним бажанням кудись іти, щось бачити, фотографувати (оскільки ми — фотографи, я є фотографом). Я◦знаю, що найважче буде знайти манеру розповідати це, і не боюся повторюватися. Буде важко, бо ніхто добре не знає, хто насправді розповідає: чи я, чи те, що трапилося, чи те, що зараз бачу (хмари, а часом голуб), чи я попросту розповідаю правду, що є лише моєю, і тому не є правдою, окрім як для мого шлунка, для цього бажання вибігти і якось покінчити з цим, хоч щó б то було.

Розповідатимемо поволі, й одразу стане ясно, що відбувається відповідно до того, як я пишу. Якщо мене хтось замінить, якщо я вже не знатиму, що сказати, якщо закінчаться хмари і почнеться щось інше (бо не може бути так, щоб це постійно були хмари, що пропливають, і часом голуб), якщо що-небудь з усього цього… А◦після «якщо» що написати, як правильно завершити речення? Але коли я почну ставити питання, то не розповім нічого; краще розповідати — може, розповідь буде відповіддю, принаймні для когось, хто її прочитає.

Роберто Мішель, напівфранцуз-напівчилієць, перекладач і у вільний час фотограф-аматор, вийшов з будинку під номером 11 на рю Мсьє ле Прінс в неділю, сьомого листопада цього року (зараз пропливають дві менші, сріблясті по краях). Останні три тижні він працював над перекладом французькою трактату про відводи й апеляції Хосе Норберто Альєнде, професора університету Сантьяго. Вітер у Парижі буває вкрай рідко, а ще рідше вітер, який би на розі вулиць закручувався і здіймався догори, мордуючи старі дерев’яні віконниці, за якими приголомшені господині на різний лад коментували нестабільність погоди останніми роками. Але було також і сонце, верхи на вітрі, приятель котів, і тому ніщо не могло завадити мені перейтися по набережних Сени і сфотографувати Консьєржері[10] i Сен-Шапель[11]. Була всього лишень десята ранку, і я вирахував, що близько одинадцятої буде гарне освітлення, найкраще, яке може бути восени; щоб згаяти час, я попрямував до острова Сен-Луї, почав прогулюватися вздовж Ке д’Анжу,