Таємна зброя - Хуліо Кортасар
— Певно, що так, пане, — сказала я, дозволивши йому налити мені ще трохи, якщо для нього це така приємність. — Завжди гарно мати когось, хто дбає про тебе, особливо коли ти такий молодий. У старості не лишається іншої ради, як самому думати про себе, бо усі решта… От візьмімо мене, наприклад. Коли помер мій Жорж…
— Випийте ще, мадам Франсіне. Нінина тітонька живе далеко і присилає курчат, та й тільки всього… Немає небезпеки родинних історій.
Мені так ударило в памороки, що я навіть не боялася, що буде, коли увійде мсьє Родолос і застане мене за тим, що я сиджу в кухні і розмовляю з одним із гостей. Мені було приємно дивитися на мсьє Бебе, чути його сміх, доволі різкий, мабуть, через випите. А◦йому подобалося, що я на нього дивлюся, хоча попервах він видався мені трохи недовірливим, та потім тільки те і робив, що усміхався і пив, не зводячи з мене погляду. Я◦знаю, що він був страшенно п’яний, бо Аліса розказала мені, скільки вони випили, а ще з того, як у мсьє Бебе блищали очі. Якби він не був п’яний, то що робив би на кухні з такою старою порхавкою, як я? Та інші також були п’яні, а проте мсьє Бебе єдиний склав мені компанію, єдиний налив мені випити і погладив по голові, хоч це негоже. Тому мені було так добре з мсьє Бебе, і я дивилася на нього все більше і більше, а йому подобалося, що на нього дивляться, бо раз чи двічі він повернувся трохи у профіль, ніс у нього був дуже гарний, як у статуї. Він увесь був, наче статуя, особливо у своєму білому костюмі. Навіть те, що він пив, було білим, і сам він був такий блідий, що мені було трохи лячно за нього. Було видно, що він сидить у чотирьох стінах, як чимало молодих тепер. Мені хотілося сказати йому про це, та хто я така, щоби давати поради такому панові, як він. Крім того, мені не стало на це часу, бо щось гупнуло у двері і увійшов мсьє Лулу, тягнучи за собою датського дога, пов’язаного фіранкою, яку скрутили, аби вийшло щось таке ніби мотузка. Він був набагато п’яніший, ніж мсьє Бебе, і мало не впав, коли дог обернувся кругом і сплутав йому ноги фіранкою. У коридорі було чутно голоси, і з’явився сивоволосий пан, либонь, то був мсьє Розе, за ним — розпашіла і дуже збуджена мадам Розе і худий молодик з таким чорним волоссям, якого я ніколи не бачила. Всі намагалася виручити мсьє Лулу, якого дог сплутував фіранкою, і при тому сміялися і на все горло жартували. Ніхто не звертав на мене уваги, аж тут мене побачила мадам Розе і зробилася серйозною. Я◦не розчула, що вона сказала сивому панові, який подивився на мою склянку (вона була порожня, але поруч стояла пляшка), мсьє Розе глянув на мсьє Бебе і зробив обурений жест, а мсьє Бебе підморгнув йому і, відкинувшись на спинку стільця, залився сміхом. Я◦дуже збентежилась, тож мені здалося, що найкраще буде підвестися і привітати усіх поклоном, а потім відійти убік і зачекати. Мадам Розе вийшла з кухні, і за мить увійшли Аліса і мсьє Родолос, які підійшли до мене і зробили знак йти за ними. Я◦вклонилася усім присутнім, але не думаю, що хтось це помітив, бо усі заспокоювали мсьє Лулу, який нараз розплакався і говорив щось незрозуміле, вказуючи на мсьє Бебе. Останнє, що я запам’ятала, був мсьє Бебе, який, відкинувшись на спинку стільця, сміявся.
Аліса зачекала, поки я скину фартуха, і мсьє Родолос вручив мені шістсот франків. На вулиці сніжило, і метро давно зачинене. Мені довелося понад годину йти пішки, заки дісталася додому, але мене оберігало тепло віскі, а ще спогад про стільки речей і те, як я розважилася на кухні в кінці банкету.
Час летить, як каже Гюстав. Думаєш, що понеділок, а вже четвер. Закінчується осінь, аж гульк — уже середина літа. Щоразу, коли приходить Робер, щоб запитати, чи не треба почистити комин (він дуже добрий, цей Робер, і завжди бере з мене половину того, що з інших пожильців), я розумію, що зима, як то кажуть, вже на порозі. Тому я добре не пам’ятаю, скільки часу минуло, допоки я знову не побачила мсьє Розе. Він прийшов надвечір, майже у тій самій порі, що й мадам Розе першого разу. Він також почав зі слів, що прийшов, бо мене порекомендувала мадам Бошамп, і ніяково сів на стілець. Ніхто не почувається зручно в моєму домі, навіть я сама, коли приходить хтось чужий. Я◦починаю потирати руки, наче вони у мене брудні; а потім мені спадає на думку, що інші подумають, що вони у мене справді брудні, і вже не знаю, де їх подіти. Дякувати Богу, мсьє Розе був так само знічений, як я, хоча приховував це краще. Він тихенько постукував ціпком по підлозі, дуже налякавши Мінуша, і дивився урізнобіч, аби тільки не стрітися з моїм поглядом. Я◦вже не знала, якому святому молитися, бо це вперше поважний пан так ніяковів переді мною, а я не знала, що в такому випадку зробити, окрім як запропонувати горнятко чаю.
— Ні, ні, дякую, — сказав він нетерпляче. — Я◦прийшов на прохання своєї дружини… Ви мене пам’ятаєте, без сумніву.
— Аякже, мсьє Розе. Та забава у вашому домі, така людна…
— Так. Та забава. Отож-бо й воно… Я◦хочу сказати, це не має жодного стосунку до банкету, але того разу ви нам дуже прислужилися, мадам…
— Франсіне, до ваших послуг.
— Мадам Франсіне, саме так. Моя дружина подумала… Бачте, це справа делікатна. Та насамперед я хочу вас заспокоїти. Те, що я вам запропоную, не є… як би це сказати… незаконним.
— Незаконним, мсьє Розе?
— О, ви знаєте, в наш час… Але повторюю: йдеться про справу делікатну, але насправді цілком пристойну. Моя дружина про все знає і дала свою згоду. Я◦це кажу, щоб вас заспокоїти.
— Якщо мадам Розе згодна, то для мене це як Божа благодать, — сказала я, аби він почувався зручніше, хоча я небагато знала про мадам Розе, і вона здавалася мені радше неприємною.
— Отже, ситуація така, мадам… Франсіне, саме так, мадам Франсіне. Один з наших друзів… ліпше, мабуть, сказати, один з наших знайомих нещодавно
