Таємна зброя - Хуліо Кортасар
— О, мсьє Розе! Мої найщиріші співчуття.
— Дякую, — сказав мсьє Розе і зробив дуже дивну міну, наче збирався закричати від люті або розридатися. То була гримаса справжнього шаленця, і я злякалася. На щастя, двері були прочинені, і майстерня Фресне поряд. — Цей пан… йдеться про дуже відомого модельєра… мешкав сам, тобто окремо від рідні, розумієте? Він нікого не мав, крім друзів, бо клієнти, як самі знаєте, в таких випадках не беруться до уваги. Отож із певних міркувань, які довго вам пояснювати, ми, його друзі, подумали, що для похорону…
Як гарно він говорив! Підбирав кожне слово, розмірено стукаючи по підлозі ціпком, і не дивився на мене. То було наче слухати диктора по радіо, от тільки мсьє Розе говорив повільніше, а крім того, було добре видно, що він не читає. Отже його заслуга була ще більшою. Я◦була настільки вражена, що кинула свої підозри і підсунула трохи ближче свій стілець. У нутрі я відчула наче жар від думки, що такий поважний пан прийшов попросити мене про послугу, якою б вона не була. Я◦вмирала зі страху і потирала руки, не знаючи, що робити.
— Нам здалося, — казав мсьє Розе, — що церемонія, на яку зберуться тільки його друзі, нечисленні… не матиме значущості, яка є необхідною у випадку цього пана… і не передасть пригнічення, — саме так він сказав, — яке спричинене його втратою… Розумієте? Нам здалося, що коли ви будете присутні на заупокійному чуванні і, ясна річ, на похороні… у ролі, скажімо, близької родички небіжчика… Розумієте, що я хочу вам сказати? Дуже близької родички… скажімо, тітки… і я навіть наважився би запропонувати…
— Так, пане Розе? — сказала я у повному здумінні.
— Що ж, усе залежить від вас, певна річ… Та якби ви отримали відповідну винагороду… бо ж не йдеться про те, ясна річ, аби ви завдавали собі труду задарма… В такому разі, правда ж, мадам Франсіне… якщо винагорода вас влаштує, а ми це, власне, зараз побачимо… ми подумали, що ви могли би бути присутньою як… розумієте… скажімо, як мати небіжчика… Дозвольте мені вам пояснити… Мати, яка тільки-но приїхала з Нормандії, дізнавшись про смерть сина, і супроводжуватиме його до могили… Ні, ні, перед тим, як ви щось скажете… Моя дружина подумала, що, може, ви нам по-дружньому допоможете… Зі свого боку, я і мої друзі умовилися запропонувати вам десять тисяч… так буде добре, мадам Франсіне? Десять тисяч франків за вашу допомогу… Три зараз же, а решта — коли ми вийдемо із цвинтаря, як тільки…
Я◦відкрила рота, просто тому що він сам мені відкрився, але мсьє Розе не дав мені нічого сказати. Він був увесь червоний і говорив хапливо, наче хотів чимшвидше закінчити.
— Якщо ви на це пристанете, мадам Франсіне… як ми сподіваємося, оскільки розраховуємо на вашу допомогу і не просимо у вас нічого… неналежного, скажімо так… то в цьому випадку за пів години тут будуть моя дружина та її покоївка з відповідним одягом… і автомобіль, певна річ, щоб відвезти вас у дім… Звісно, треба буде, щоб ви… Як би це сказати? Щоб ви звиклися з думкою, що ви мати небіжчика… Моя дружина дасть вам необхідні вказівки, а ви, ясна річ, маєте створити враження, як тільки опинитеся в тому домі… Ви розумієте… Біль, відчай… Передусім йдеться про клієнтів, — додав він. — Перед нами вам буде досить німувати.
Не знаю, звідки в його руці взялася пачка новеньких купюр, і побий мене грім, якщо знаю, як нараз я відчула їх у себе в руці, а мсьє Розе підвівся і пішов геть, щось бурмочучи і забувши зачинити двері, як усі, хто виходить з мого дому.
Бог мені пробачить це і багато чого іншого, я знаю. То було негоже, але мсьє Розе запевнив мене, що в цьому немає нічого незаконного, і що в такий спосіб я надам неоціненну допомогу (гадаю, саме такими були його слова). Було недобре, що я мала видавати себе за матір померлого пана, який був модельєром, бо то не ті речі, які можна робити, як і обманювати когось. Але треба було подумати про клієнтів, і якщо на похованні бракуватиме матері, чи принаймні тітки або сестри, церемонія не матиме необхідної значущості і не передаватиме відчуття скорботи, спричинене втратою. Саме такими словами це щойно сказав мені мсьє Розе, а він знає більше, ніж я. Недобре, щоб я це робила, але Бог знає, що я заробляю заледве три тисячі франків на місяць, гаруючи у домі мадам Бошамп та інших місцях, а тепер я дістану десять тисяч просто за те, що трохи поплачу, побиватимусь над смертю того пана, який мав бути моїм сином, поки його не поховають.
Дім був поблизу Сен-Клу, і мене відвезли туди на авто, які я раніше бачила хіба що ззовні. Мадам Розе і покоївка вбрали мене, і я дізналася, що небіжчик звався мсьє Лінар, а ім’я мав Октав, що він був єдиним сином старої матері, яка жила в Нормандії і тільки-но приїхала п’ятигодинним поїздом. Старою матір’ю була я, але була настільки схвильована і збита з пантелику, що дуже мало почула з того, що говорила і радила мені мадам Розе. Пам’ятаю, як вона благала мене в авто (не стану відмагатися: благала, вона дуже змінилася з того вечора банкету), щоб я не перебільшувала свого горя, а радше створила враження, що я страшенно втомлена і на грані апоплексичного удару.
— На превеликий жаль, я не зможу бути поруч з вами, — сказала вона, коли ми вже під’їздили. — Але робіть те, що я вам сказала, а мій чоловік займеться усім необхідним. Прошу вас, прошу вас, мадам Франсіне, передусім, коли побачите журналістів і дам… особливо журналістів…
— Вас там не буде, мадам Розе? — запитала я дуже здивована.
— Ні. Вам годі зрозуміти, а пояснювати довго. Там буде мій чоловік, в якого комерційні інтереси з мсьє Лінаром… Звісно, він буде там заради декоруму… Це питання ділових і людських відносин… Але я туди не піду, не годиться, щоб я… Не переймайтеся цим.
У дверях я побачила мсьє Розе і якихось інших панів. Вони наблизилися, і мадам Розе дала мені останнє напучення, і відкинулася на спинку сидіння, щоб її не побачили. Я◦дала змогу мсьє Розе відчинити дверцята і, голосно ридаючи, вийшла з автомобіля. Тож мсьє Розе обійняв мене і повів до будинку, інші пани йшли за нами. Я◦не дуже могла розгледіти дім, бо шаль майже затуляла мені очі, до того ж я так плакала,
