Забудь-річка - Брати Капранови
А у Новорічну ніч на сцені — вертеп. Справжній — костюмований і сатиричний. Театральний вертеп посеред вертепу людського. Сотні тисяч облич захоплено дивляться на святкове дійство і, неначе діти, щиро уболівають за казкових персонажів, допомагаючи силам добра здолати Ірода у картонній короні.
Іноді сцені здається, що вона й насправді керує людьми. Але внизу панують зовсім інші думки. Ми чуємо їх під час нічних чергувань, на які ходимо самопасами, тобто неорганізовано та некеровано. І тут нашим головним компаньйоном та співрозмовником стає Георгій Олександрович, той самий песиміст-нешістдесятник, що зламав був ногу на Драгобраті. Він щоночі приходить на Майдан, озброєний філософськими міркуваннями та ціпком, на який спирається при ходьбі — адже з віком кістки зростають гірше. «Що з мене за воїн? — кепкує він сам із себе. — Хіба що впаду, і якийсь «беркут» перечепиться».
Ми гуляємо повз намети з написами «Волинська січ», «Сотня Лева», «14-та сотня», повз барикаду з портретом Бетховена біля філармонії, «Козацький редут» при Поштамті, минаємо намет-храм та ІТ-намет, де вдень пише свої програми син Георгія Олександровича, піднімаємося до барикади на «Львівській брамі» і вітаємося з червонолицими від вогню у діжках дядьками.
— Як вам цей історично-мілітарний антураж? — запитує нас філософ. — Пам’ятаєте, дурень-Кучма колись казав, що в українців немає національної ідеї? Так от, важливою складовою цієї самої національної ідеї — якої буцімто нема — навіть своєрідною іде-фікс українців завжди було власне військо. І тому коли кайзер дозволив набір до Українських Січових Стрільців, конкурс був більше десяти людей на місце! До речі, зверніть увагу. Січових Стрільців. На Галичині! Щось не пригадаю в історії жодної галицької січі, — він посміхається сам собі, сякається у свій неосяжний носовичок і веде далі. — А дивізія «Галичина»? Туди записувалися хіба що не цілими селами. І все для того, щоб навчитися воювати і тоді вже власноруч творити українську армію. Вони навіть не надто крилися у таких своїх планах!
Ці довгі монологи аж ніяк не дратують і не втомлюють нас, а от ноги від кількагодинного тупання мерзлою бруківкою починають гудіти. І тоді ми заходимо відпочити до однієї з кав’ярень, що перейшли на цілодобовий режим.
— А прошу згадати рік вісімнадцятий. Тисяча дев’ятсот. Світова війна. Росія фактично капітулювала, військо розбіглося, і в цей момент у Німеччині з полонених українців формуються дві дивізії синьожупанників по п’ять тисяч у кожній. І в Австрії ще одна, сірожупанна. Чому? Тому що це — своє військо, національне. І в той самий час, прошу панство, Григор’єв, Зелений, Махно, Холодний Яр, і скільки їх там було! Гадаю, більше, ніж зараз на Майдані, — він сьорбає імбирний чай з термосу, що його спорядила турботлива дружина, а революційні офіціанти не звертають уваги на таке кричуще порушення правил. — А от з керівництвом тоді не пощастило. Не доросла еліта до людей, не дозріла. Усі ці Грушевські, Петлюри та Винниченки — така сама потолоч, як тут у нас на сцені.
З Георгієм Олександровичем ми чергуємо ночами під час довгої облоги, коли незрозуміло, чи то спецпідрозділи обклали Майдан з усіх боків, а чи навпаки — революціонери оточили урядовий квартал і тримають його у блокаді. Іноді на вулиці людно, так що доводиться мало не проштовхуватися серед натовпу, а буває й самотньо, коли здається, що жменьку захисників може розігнати взвод курсантів школи міліції. Проте Георгій Олександрович за жодних обставин не зупиняє своїх просторікувань.
— Що таке цей Майдан? — запитує він нас і самого себе. — Якщо я відповім, ви неодмінно здивуєтеся. Чому здивуєтеся? А тому що це — нічого нового. Ні-чо-гі-сінь-ко! — він робить паузу, щоб підкреслити парадоксальність своїх слів. — Все як завжди. Українці вкотре відстоюють власну незалежність. Бунтують, як і завжди бунтували. Попри проголошену з усіх катедр і амвонів терплячість навпіл з миролюбністю. Чому «завжди»?
Він сам озвучує запитання, на які збирається відповісти, і регулярно сьорбає свій імбирний чай — ми інколи беремо дешеве еспресо у нічних автокав’ярнях, іноді розчинну каву на майданній кухні, але він як людина зі слабким здоров’ям, залишається вірним дружининому термосу.
— А спробуйте згадати, коли ці самі українці не бунтували. Візьміть, скажімо, «найспокійніше» дев’ятнадцяте століття. Котляревський, Шевченко, Франко, Леся, врешті Драгоманов, який боявся навіть власних ідей автономізму. Але чомусь саме у той час російська влада побудувала Київську фортецю, одну з найбільших в Європі. Для чого, скажіть мені, будувати фортецю в Києві, якщо кордон — аж у Польщі? Невже, проти Кирило-Мефодіївського товариства з його дванадцятьма братчиками?
Назустріч трапляються знайомі, ми вітаємося, дивуючись, що вночі на Майдані можна зустріти стільки представників української, зовсім не бойовитої інтелігенції.
— Відповідь проста! — продовжує Георгій Олександрович. Він ніколи не губить теми. — Нинішня заваруха насправді почалася ще влітку, з Врадіївки на Миколаївщині. Це, щоб ви знали — землі Бузького козацького війська. Так от у дев’ятнадцятому столітті Бузьке військо теж повстало. Так само, як Чугуївське і Азовське. А Кармалюк, той самий, на якого надію майте? А Київська козаччина, похід у Таврію на волю?.. Сотні тисяч повстанців по всій Україні. І все це, нагадаю, «тихе» дев’ятнадцяте століття. Саме тому й поставили посеред Києва фортецю як базу карателів. З відповідним арсеналом, казармами, тюрмою та місцем страти повстанців.
Історія української боротьби за волю сприймається зовсім інакше, коли поруч на засніженому Майдані горять багаття, а біля них купчаться рішучі чоловіки із саморобними або відбитими у ворога щитами. А Георгій Олександрович веде далі — про революцію 1905-го, Визвольні змагання 20-х, повстання 30-х, які «упокорювали» Голодомором. Розмові про УПА ми приділяємо цілу ніч — і в кінці навіть отримуємо парадоксальний висновок, цілком у стилі нашого співрозмовника. Георгій Олександрович абсолютно серйозно заявляє, що ту війну українці все-таки виграли.
— Давайте без штампів, — переконує він нас, хоч ми до них і не надто схильні. — З чим Україна прийшла до дев’яносто першого? Член ООН, мало того — засновник. Це — раз. Власне міністерство закордонних справ — два. Державна мова, мова діловодства, газет, телебачення — її й досі не здолали. Ви будете сміятись, але УРСР певний час мала навіть власне міністерство оборони. Отже коли Радянський Союз переконався, що українців не переможе, мусив піти на поступки. А куди ж діватися! Візьмемо
