Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Олекса велів хлопцям палити садибу. Хлопці, перелякані й перелякані тим, що сталося у них на очах, і не вміючи ще нічого розцінити, тремтячими руками почали кресати вогонь. Та чи кресала були масні, чи просто від страху не попадали, але вогню не було.

Коло Олекси набігла вже велика калюжа крові.

— Ой видев, сильно він мене поранив,… Але я шє би міг піти вицив… Лиш не зможу нич нести… Узьніт рушницу… рогатину… пістолі…

З великим трудом підняли хлопці Олексу й повели. Самі йшли й тремтіли… Кинути б і бігти, бігти… Бо ж як бахне в спину…

Але не кинули й вели, просили, щоб поспішав. А у нього вже ноги плуталися і не міг іти. Пес Дзвінчуків ішов за ними і тявкав безперестанно.

Штефан чув це гавкання, що віддалялося, й насмілився вбігти до хати, але вже було темно, й нічого не міг розглянути.

Боячися, що опришків ще багато сидить у лісі, Штефан вирвав заднє вікно й вискочив туди. За ним мати вилізла незграбно, хлипаючи, але боячись заплакати голосно. Виліз і батько. Зосталася сама жінка.

Старі Дзвінчуки сховалися в кущі. Штефан побіг до села. Властиво, до найближчої хати. Стукав, не міг достукатися. Кутюги гавкали, аж переривалися, — а ніхто не виходив. Штефанові здається, що то умисне, що ґазди дома, лиш не хочуть наражати собі Довбуша.

Побіг до другої хати. Там йому сказали, що всі мужчини на панській кошениці, там, мабуть, і заночували.

— І економ там, — чомусь додали.

А Штефанові здається, що це не дурно, що це натяк: іди, мовляв, одразу до гайдука, бо з селян ніхто з тобою зв'язуватися не буде.

Штефанові стало дуже страшно. Він мотнувся в кущі.

Присів. Серце билося невиносно. Мацав пістолі нервовим рухом — чи тут. Набити б…

А як набіжать гурмою, побачать кущі? Не треба бути дуже мудрому, аби догадатися, що він, Дзвінчук, тут, у кущах… Кинуться… знайдуть… Ні, краще на людях.

Вискочив із кущів і біг у напрямі до села. Але лякався дуже великого відкритого простору, повертав назад і знову пірнав у кущі.

Так метався кілька разів, не знаючи, що з собою почати. Але нараз згадав щось і побіг до корчми.

Як він не придумав раніше? Таже там можуть ночувати люди. Багато–багато людей там ночують. Серед них забігти, лягти між ними й заховатися, вкритися сардаком, щоб ніхто не впізнав. Побіг, прихиляючись й стараючися зробитись найменш помітним.

У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх приділив пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.

— Бійтеси Бога! — кричить Штефан. — Ідіт ід' мені, бо мене напали опришки.

Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука.

Вискочив сам орендар. Він чуйно почав тепер спати.

Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього ранку. Тепер не засплять.

Вискочив, бо вже крізь двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові врахують момент і кинуть корчму.

Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і стукав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.

— Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш.

Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.

Олекса не міг іти, обвис на руках у товаришів. Вони взяли його на руки й понесли. Але довго не змогли. Та й Олекса сказав:

— Лишіт.

Спустили отамана на землю. Важко дихав.

— Це вже, видев, моя смерк… Йгіт ви самі… Рушницу мою ти бери собі, Васи… а тобі, Павле, пістолє…

На Олексі блищала позолочена ладівниця.

— Може–бисте, пане отамане, мені цесу лагівничку подарували? — сказав Орфенюк.

— А тот хрестик із богородицького двора, може–бисте, мені дали? — похопився Баюрак.

Сумно посміхнувся отаман.

— Най буде при мені… Може, я си відкуп'ю за тото.

Хлопці не могли більше чекати. Їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.

— А йгім, — прошепотів Баюрак.

— Прощайте, — ледве чутно сказав Олекса й закрив очі.

Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…

І зостався великий отаман опришків сам у лісі.

Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з–за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень… Так гора називається, на якій розложився сам Космач. По узбіччях — хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Шекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.

Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто — а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця