Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Так простосердо розраховувала дитина з великою душею. Вона розкрила свій задум тільки одній людині: панові Теодору де Безові[100], женевському пасторові, що звіршував псалом «О господи, яви свій вид». У нього вона спиталася, чи це буде гріх — зробити так, як вона надумала, — і він пояснив їй, що можна вдати, ніби доручаєш свою долю чужому, аби лиш не віддаватися йому насправді тілом. Саме тоді вона зустріла свого кузена — Шарля Бурбона, графа Суассонського, якого їй судилося кохати аж до своєї дочасної смерті.
Усе воно не так, як ти думаєш, Катрін. Ти досі гадала, що доброзвичайністю безмірно переважаєш брата, який весь час шукає насолод. Але ти, як і він, пройдеш у коханні всі щаблі й урешті спізнаєш усі його муки, все блаженство й усе приниження тих, хто багато любив. Він і далі жадатиме кожної жінки і навіть коли буде вірний одній, то в ній любитиме всіх. А ти вдосталь матимеш те, що тобі призначено, від самого Шарля, твого родича, — хоч він і католик, це не спинить тебе, сувору протестантку; а він ще й зраджуватиме тебе найбанальнішим чином. І ти щоразу прощатимеш йому, і після кожної сварки твоя відданість іще міцнішатиме. Так триватиме до сорок першого року твого життя, і не минеш ти й поганої слави, шкода відмагатись, хоча й удаватимеш, як уже не буде іншої ради, неприступно доброчесну. Тільки славне ім'я твого коронованого брата ще захищатиме тебе. А тоді він трохи запізніло скаже своє владне слово й одружить тебе з іншим. Ти йому скоришся, бо ти вже зломлена, та це нічого не відверне. Жахаючись старості, ти відчайдушно чіплятимешся за коханого, ти волітимеш померти, ніж постаріти — і справді помреш. Ось як воно буде, Катрін, а зовсім не так, як думала ти, коли питала в женевського пастора духовної поради.
Юна Катрін несподівано з'явилась на одне свято при дворі. Про це сповістили її брата, і він довго й марно шукав її у великій залі серед тисняви гостей. Уже думаючи, що його просто піддурили, він зазирнув до королівського передпокою; там начебто не було нікого, але один з охоронців чомусь дивився в куток, не видний від дверей. Анрі пішов туди й справді побачив там сестру, а поруч неї молодика, що своїм виглядом укинув його в забобонний ляк. Він ладен був уже повернутися й утекти — від власного двійника. В незнайомця були такі самі густі кучері, вузьке обличчя, губи, очі, ніс достоту як у нього, та й уся постать, а що спантеличило Анрі найдужче, то це вбрання, таке самісіньке, як на ньому!
Його сестра спиралась рукою на плече того молодика — так вона змалечку звикла спиратись на братове плече. І говорила, нахилившись устами до його щоки — Анрі безліч разів отак відчував її віддих. Та найстрашніше було те, що його самого вона не бачила й не чула, хоча він підійшов на кілька кроків, умисне човгаючи ногами. Він аж лапнув себе рукою за кульшу: чи справді він ще тут, у своїй тілесній оболонці? Чи, може, які чари перетворили його в духа?
«Бідний мій брат, — думала Катрін. — Звісно, духи є, і можна з ними зустрітись, та й чари, може, існують. Але цього разу я просто піддурюю тебе, і мені страшенно шкода, що я мушу так робити. Я прибрала як треба добрягу кузена, навчила його, як поводитись, і вдаю, ніби не бачу тебе. Насправді ж тобі зовсім нема чого бентежитись. Порівняй-но себе з нашим кузеном! Як відкинути фамільну подібність, то це ж обличчя без ніяких слідів пережитого. Він собі ганявся за дичиною в своїх лісах. А ти? Ох, брате, хоч який ти молодий, а страждання, боротьба й думки вже позначили тебе. Кинь на хвильку блазнювати, і твої очі зразу стануть сумні — проникливі й сумні, любий брате. І ніс твій уже трохи загнувся вниз, до губи — ще не дуже, але загнувся. В цю мить ти вважаєш себе невидимим, і уста твої ледь скривились, бо тобі так довго доводилось прикидатися. Зате які милі мені оті твої запалі скроні — вони в тебе зроду такі. Якби в тобі, опріч них, нічого не лишилося твого, братику, і то б я тебе любила. А такі самі скроні в нашого кузена. Мені не віриться, що я його полюблю; але якщо полюблю, то за твої скроні».
Дівчина підвелась і нарешті зустріла його поглядом суворим і ясним, як подивилась би на нього сама королева Жанна. От тільки в її широко розплющених очах блищали сльози, і так само налилися слізьми його очі. Катрін сказала:
— Мій вельможний брате, ви давно не бачили нашого любого кузена. Мене він провідує часто, і ми розмовляємо про вас, бо не можна сподіватися, що ви задля нас покинете своє товариство.
— Це впало б у очі,— відказав Анрі,— і вам добре відомо, сестрице, що я не знаюся з гугенотами, а ви їх приймаєте так багато. А крім того, нерозважно трьом членам нашого дому довго розмовляти на самоті в королівському передпокої.— І глянув на кузена. Того аж у піт кинуло; Анрі попросту взяв його під руку й провів до дверей. — А тепер говори, Катрін, — сказав він, повернувшись. Вона спершу позирнула на охоронця. Той чомусь повернувся до них спиною й став на самих дверях, широко розставивши ноги, начебто щоб не пускати сюди нікого. Сестра заговорила:
— Вдома тебе чекають.
— Я знаю. Але я в полоні. Сторожу подвоєно, за мною стежить дедалі більше шпигів. Нехай там ще потерплять.
— Уже нема терпцю. Вони втратили надію на тебе. Д'Алансон витісняє тебе з їхніх думок, щоб ти знав! І це серед наших, на півдні, зрозумій! Намісник і помірковані католики там у згоді з протестантами, вони разом хочуть
