Фараон - Болеслав Прус
Головний скарбник теж мудрий, але йому здається цілком природним, що всі скарби фараонів перекочували в Лабіринт!.. І нарешті, Пентуер… Що це за дивний чоловік!.. Він хотів би дати селянам їжу, землю і безперервний відпочинок… Добре, але ж це все зменшить мої прибутки, а вони вже й так зменшилися до краю… Та коли б я сказав йому: допоможи мені забрати в жерців царські скарби, — він назвав би мене безбожником і гасителем світла в Єгипті!.. Дивний чоловік! Ладен би всю державу перевернути догори ногами, коли йдеться про добро для селян, а не зважився б узяти за карк верховного жерця і кинути його до в’язниці. З цілковитим спокоєм вимагає від мене, щоб я зрікся мало не половини моїх прибутків, але я певен, що він не насмілився б винести й мідного утна з Лабіринту…»
Фараон усміхався, міркуючи далі:
«Кожен прагне бути щасливим, але, якщо схочеш зробити щасливими всіх, кожен хапатиме тебе за руки, як людина, в якої виривають хворий зуб… Тому володар мусить бути рішучим… І тому недобре чинив мій божественний батько, занедбавши селян і без міри довіряючи жерцям… Важкий спадок він мені залишив… але я дам собі раду. Біля Содових озер було теж важко… Ще важче, ніж тут. Тут самі балакуни та страхополохи, а там були люди озброєні й готові йти на смерть…
Одна битва ширше розкриває нам очі, ніж десятки років спокійного царювання… Хто скаже собі: я здолаю цю перешкоду! — здолає її. Але хто завагається — мусить відступити».
Почало сутеніти. В палаці змінили варту, у віддалених залах запалили смолоскипи. Лише до покою фараона ніхто не смів увійти без виклику.
Володар, змучений безсонною ніччю, вчорашньою подорожжю і сьогоднішніми справами, впав у крісло. Йому здавалося, що він фараон уже сотні років, і він не міг повірити, що відтоді, як він був під пірамідами, не минуло ще й доби.
«Одна доба?.. Неймовірно!..»
Потім йому спало на думку, що, можливо, в серці наступника трону оселяються душі попередніх фараонів. Мабуть, воно так і є, бо звідки б узялося в ньому це почуття старості чи давності?.. І чому правління державою здається йому зараз таким простим, хоч ще кілька місяців тому його брав страх від самої думки, що не зможе правити?
Раптом Рамзес почув приглушений голос:
— Сину мій!.. Сину!.. Фараон схопився з крісла.
— Хто тут?.. — скрикнув він.
— Це я… я… Невже ти забув про мене?..
Фараон ніяк не міг добрати, звідки йде цей голос: згори, знизу чи, може, від великої статуї Осіріса, що стояла в кутку.
— Сину мій! — мовив знову голос — Шануй волю богів, якщо хочеш мати їхнє благословення… О, шануй богів! Бо без їхньої допомоги найбільша земна сила — порох і тінь. О, шануй богів, якщо хочеш, щоб гіркота твоїх помилок не отруїла мені життя в щасливій країні Заходу…
Голос замовк. Фараон звелів принести світло. Одні двері були зачинені, біля других стояла варта. Ніхто чужий не міг сюди ввійти.
Гнів і неспокій охопили серце фараона. Що ж це було?.. Чи до нього справді промовляла тінь батька, чи цей голос був лише новим підступом жерців? Але якщо жерці можуть промовляти до нього на віддалі крізь товсті мури, виходить, вони можуть і підслухувати. А тоді він, володар світу, — дикий звір, оточений з усіх боків!
Правда, в царському палаці підслухування було звичайним явищем. Та фараон сподівався, що бодай його покій є безпечним місцем і що зухвальство жерців зупиниться перед порогом найвищого володаря.
А що, як це був дух?..
Фараон не схотів вечеряти і ліг спати. Йому здалось, що він не зможе заснути, але втома взяла гору над збудженням.
Через кілька годин його збудили дзвінки й світло. Була вже північ, і жрець-астролог прийшов скласти фараонові звіт про рух небесних світил. Фараон вислухав його і сказав:
— Чи не міг би ти, достойний пророче, складати свої звіти достойному Семові?.. Адже він — мій заступник у справах, що стосуються релігії,
Жерця-астролога дуже здивувала така байдужість фараона до небесних світил.
— Ти, святий володарю, зволиш нехтувати вказівками, що їх дають повелителям зорі? — спитав він.
— Дають?.. — перепитав фараон. — Ну то скажи, що ж вони віщують мені?
Астролог, мабуть, сподівався на таке запитання, бо відповів не задумуючись.
— Обрій тимчасово затемнений… Володар світу ще не знайшов путі істини, яка веде до пізнання волі богів. Та рано чи пізно він знайде її, а на ній — довге й щасливе життя і сповнене слави царювання…
— Ага!.. Дякую тобі, святий муже. Тепер я вже знаю, що повинен шукати, і скористаюся з твоїх вказівок, а тебе ще раз прошу, щоб ти віднині спілкувався з достойним Семом, Він мій заступник і, коли ти вичитаєш по зірках щось цікаве, розповість мені про те вранці.
Жрець вийшов з опочивальні, хитаючи головою.
— Не дали мені спати!.. — сказав Рамзес невдоволено.
— Найясніша цариця Нікотріс, — доповів раптом ад’ютант, — годину тому звеліла мені просити вашу святість прийняти її…
— Зараз?.. Опівночі?.. — спитав фараон.
— Вона сказала, що опівночі ти, святий володарю, маєш прокинутись…
Фараон подумав і відповів ад’ютантові, що чекатиме царицю в золотій залі. Він гадав, що там ніхто не підслухає їхньої розмови.
Володар накинув на себе плащ, узув, не зав’язуючи, сандалі й звелів добре освітити золоту залу. Потім вийшов, сказавши слугам, щоб його не супроводили.
Матір він застав уже в залі, в жалобному одязі з грубого полотна.
Побачивши фараона, цариця хотіла впасти на коліна, але син підвів її і обняв.
— Хіба сталося щось дуже важливе, матінко, що ти турбуєш себе в таку пору? — спитав він.
— Я не спала… молилася… — відповіла вона. — О сину мій, ти мудро вгадав, що справа важлива… Я чула божественний голос твого батька…
— Справді? — сказав фараон, відчуваючи, що його охоплює гнів.
— Твій вічно живий батько, — вела далі цариця, — з глибоким смутком сказав мені, що ти стаєш на хибну дорогу. Ти з погордою відмовився від посвячення в верховні жерці і погано ставишся до слуг божих… «Хто ж зостанеться при Рамзесові, — мовив твій божественний батько, — якщо він зневажить богів і відштовхне від себе жерців?.. Скажи йому… Скажи йому, — повторювала свята тінь, — що він занапастить Єгипет, себе й династію…»
— Ого! — вигукнув фараон. — То мені вже так погрожують в перший день Мого царювання? Моя матінко, пес гавкає найголосніше, коли сам боїться. Отже,
