Одне без одного - Анна Чмутова
— Я не намагаюся. Я просто хочу, щоб мій друг трішки розвіявся. Підеш у зал, вдихнеш на повні груди, подивишся на дівчаток із хорошими фігурками. Може, душевні муки припиняться.
— Немає душевних мук у мене, — знову наїжачується Назар.
— Нема, так нема, — одразу ж припиняє сперечатися Богдан. Але за його поглядом Гаєвський розуміє — Богдан погодився тільки через небажання далі продовжувати баталії.
За декілька днів до вмовлянь під’єднався Сергій. І ось уже втретє Назар збирається до тренажерки, де працює Сергій. Друг їм підібрав графік, коли сам вільний, щоб займатися разом. Гаєвському вправи давалися складніше, ніж тренованому Сергію і звиклому до навантажень Богдану. Тому він хоч і почував себе безпомічним іноді, а все одно потрохи втягувався. Після тренування Назар відчував піднесення сил. Можливо, і правий був Богдан — він дихав на повні груди в ті моменти.
Стандартні вітання з друзями. Роздягалка. Розминка й пів години на біговій доріжці. Цього Назарові вистачає, щоб збилося дихання й трішки спорожніло в голові. Чоловік вимикає доріжку, сходить із неї та жадібно половинить пляшку води.
— Ти щось сьогодні слабенько, — нарікає Сергій.
— Я б на тебе подивився після спілкування з колишньою, — одразу ж вставляє свої копійки Богдан. Вигляд він має й справді більш бадьорий.
— Бо! — незадоволено зиркає на нього Назар. Чоловік уже втомився від постійного нагадування про Віру. Він і так не може її викинути з голови цілими днями. А тільки-но з’являється така можливість, як йому знову люб’язно підкидають думки про неї.
— А я що, неправий? — і блимає очима наївно.
— Неправий.
Назар злиться. І на друга з його дурними жартами. І на Віру з її неочікуваним дзвінком і жалібними схлипами. І на себе за таку реакцію. Він для себе вже все вирішив: розлучатися, то розлучатися. Можливо, завтра навіть подасть заяву на розлучення. А що, можна встигнути й у новий рік увійти вже неодруженим.
— Гаєвський, та що коїться? — знову підлітає до нього Сергій. — Тримай спину в балансі зі своєю дупою!
— А що з ними не так?
— Ти як їжак на пологах!
Назар переглядається з Богданом. Обидва пхикають зі сміху.
— А як виглядає їжак на пологах? — через сміх видавлює Бо.
— Як Назар зараз, — показує на друга пальцем. — Диви, як він спину округлив. І сідниці в себе втягнув.
Бо прискіпливо оглядає позу друга. А потім звертається до тренера:
— Ну не будь ти сьогодні таким злим на нашого, кхм, їжачка.
Назар на це тільки закочує очі й бореться з внутрішнім поривом кинути гантелею прямо в друга. Зупиняє тільки те, що це його друг. І трішки — Кримінальний кодекс.
— Яка різниця? — буркає Сергій.
— Така. Дай йому ще трішки часу на страждання. Зараз заб’є м’язи й заспокоїться.
— Та йди ти, — Назар опускає гантелі на підлогу. Не шпурляє, хоча мозок підказує, що злість випустити можна актом вандалізму. Звідки це печерне бажання в його цивілізованій голові, уявити складно.
Чоловік розвертається й іде з зали. Йому хочеться вискочити зараз на вулицю, аби охолонути й освіжити мозок. Але залишків свідомості вистачає на те, щоб не вибігати на мороз у промоклій від поту футболці. Пневмонія чи ще якась зараза не входить до його планів. Тому заходить до пустої роздягалки. Сідає на лавку й тре обличчя долонями.
Йому терміново потрібно заспокоїтися. Такого душевного дисбалансу в нього ще не було. Зараз би йому не заважало декілька асан з йоги. Практикувати йогу він почав із Вірою свого часу. Під час тих самих ранкових зарядок.
Трясця! Знову Віра!
Назар стогне в долоні й, здається, лякає підлітка, що заходить до роздягальні. Буркає йому:
— Все ок, не парся. Я щеплений.
Підліток криво посміхається. Здається, вигляд Назара тільки спростовував його ж слова.
— Назаре, — до кімнати, що наскрізь пропахла потом і вологою, заходить Богдан. Друг плавно рухається по роздягальні й сідає поряд із Назаром. — Пробач мені. Я перегнув.
— Все ок, — уривчасто каже Назар. Йому й досі потрібні внутрішні сили, щоб не розгромити тут щось.
Треба уявити броньоване скло. Ось воно повільно починає рух зверху до низу, щоб закрити його від внутрішнього світу. Трішки почекати треба. І воно повністю його відгородить.
— Я тобі обіцяю, що не буду більше жартувати про Віру. Просто розмовляв із нею сьогодні двічі. Ось воно й лізе з мене.
— Я ж сказав, все ок.
— Гаразд, повірю, — Богдан зітхає. А, помовчавши, усе ж видає: — Вона питала, чи зможе з тобою помиритися.
— А ти що сказав? — байдуже питає Назар. Його броньоване скло вже майже торкається підлоги.
— Що це тільки тобі вирішувати. Думаю, ти маєш право це знати.
— Окей.
— Підемо назад? — із надією перепитує Богдан.
— Іди, я за хвилину повернусь.