Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
— Він, скориставшись тими пістолетами, викрав і зґвалтував чотирьох жінок, — відкарбував Ґері.
— Рейджен нікого не ґвалтував, — заговорив Артур із крижаним спокоєм. — Я з ним розмовляв. Він скоїв кілька пограбувань, бо був у розпачі через купу несплачених рахунків. Рейджен зізнався, що привласнив гроші тих трьох дівчат у жовтні, але категорично заперечує будь-яку причетність до того, що сталося з жінкою в серпні, як і до зґвалтувань.
Ґері нахилився вперед, пильно вдивляючись в Артурове обличчя. Адвокат відчував, що його скепсис швидко тане.
— Але ж докази… — почав він.
— До дідька докази! Якщо Рейджен запевняє, що чогось не робив, так воно і є. Він не брехатиме. Може, Рейджен і крадій, але він не ґвалтівник.
— Ти кажеш, що розмовляв із Рейдженом, — промовила Джуді. — А як це у вас відбувається? Вголос чи подумки?
Артур сплів пальці.
— Буває по-всякому. Іноді це внутрішній діалог, непомітний для сторонніх. Але коли поруч нікого немає, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледів цю картину, то вирішив би, що ми геть з’їхали з глузду.
Ґері відхилився на спинку стільця, витягнув із кишені хустинку і витер чоло.
— Хто повірить у цю історію?
Артур поблажливо всміхнувся.
— Як я вже сказав, Рейджен ніколи не бреше, як і всі ми. Нас усе життя звинувачують у брехні, тож для нашого гурту стало справою честі ніколи не кривити душею. І байдуже, вірять нам чи ні.
— Але і правдою ви не поспішаєте ділитися, — зауважила Джуді.
— А замовчування правди — це та ж брехня, — додав Ґері.
— Ой, та невже? — промовив Артур, навіть не намагаючись приховати зневажливий тон. — Ви ж адвокат і чудово знаєте, що свідок не зобов’язаний ділитися інформацією, якщо його про це не просять. Ви б і самі насамперед порадили своєму клієнту відповідати на запитання лише «так» або «ні» й не заглиблюватися в подробиці, якщо вони свідчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання — і у відповідь почуєте або цілковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна інтерпретувати по-різному. Англійська мова така багатозначна.
Ґері задумливо кивнув.
— Я матиму це на увазі. Та ми відхилилися від теми. Стосовно тієї зброї…
— Рейджен краще за інших знає, як розгортались події у дні, коли було скоєно ті три злочини. Чому б вам не поговорити з ним?
— Не тепер, — заперечив Ґері. — Може, іншим разом.
— Здається мені, що ви боїтеся з ним зустрітися.
Ґері стрільнув на юнака очима.
— А хіба ти не цього хотів? Чи ж не тому ти розповідав нам, який цей Рейджен жорстокий і небезпечний?
— Я не казав, що він жорстокий.
— А враження склалося саме таке, — мовив Ґері.
— Як на мене, вам необхідно познайомитися з Рейдженом, — сказав Артур. — Ви самі відімкнули цю скриньку Пандори. Гадаю, тепер ви повинні відчинити її остаточно. Але Рейджен не вийде до вас, якщо ви цього не бажаєте.
— А він захоче з нами говорити? — запитала Джуді.
— Питання в тому, чи хочете ви поговорити з ним.
Ґері усвідомив, що таки побоюється появи Рейджена.
— Я думаю, нам треба це зробити, — звернулася Джуді до колеги.
— Він вас не скривдить, — запевнив Артур, сухо всміхаючись. — Він знає, що ви тут для того, аби допомогти Біллі. Ми обговорювали це між собою і дійшли висновку, що тепер, коли нашу таємницю розкрито, ми всі маємо бути з вами цілковито відвертими. Як нам недвозначно розтлумачила пані Стівенсон, це наша остання надія врятуватися від в’язниці.
Ґері зітхнув і відкинув голову назад.
— Гаразд, Артуре. Я б хотів зустрітися з Рейдженом.
Артур узяв свого стільця і відніс його у найвіддаленіший кінець маленької кімнатки, щоб між ним і його співрозмовниками була якомога більша відстань. Він сів, і його погляд став розфокусованим, ніби він поринув у себе. Його вуста заворушились, а рука злетіла вгору і торкнулася щоки. Юнак зціпив щелепи, заворушився і змінив положення: доти він сидів виструнчившись, а тепер прийняв войовничу напівзігнуту позу готового до поєдинку борця.
— Тсе не добре було. Не добре було секрет розкривати.
Адвокатів приголомшив голос юнака: низький, хрипкуватий, із виразним слов’янським акцентом. Він прогуркотів у тісному приміщенні впевнено, владно і вороже.
Рейджен уп’явся в них пронизливим поглядом із-під насуплених брів. Напружений вираз геть змінив риси його обличчя.
— Девід помилку зробив. Я досі проти того, шчоб секрет розкривати.
Його акцент звучав неудавано. Мовлення юнака справді рясніло характерними шиплячими звуками, так притаманними людям, які виросли на теренах Східної Європи, згодом вивчили англійську мову, але так і не зуміли позбутись акценту.
— А чому ти не хочеш, аби всі дізналися правду? — запитала Джуді.
— Хто нам повірить? — буркнув він, стискаючи руку в кулак. — Усі скажуть, шчо ми є вар’яти. Шчо в тсьому доброго?
— Це може врятувати вас усіх від ув’язнення, — сказав Ґері.
— Як можливо таке? — гаркнув Рейджен. — Я не є дурень, пане Швайкарте. Політсія має докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричі грабував біля університету. Але тілько тричі. А інше, шчо про мене кажуть, то є брехня. Я не ґвалтівник. Я піду до суду і чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю діточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не є місце для малечі.
— Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? — поцікавилась Джуді.
— Тсе не є обов’язково, — відказав Рейджен. — Ми є зовсім різні люди.
Ґері гарячково скуйовдив волосся.
— Слухай, а коли Біллі — чи хто б то був — торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?
Рейджен підніс руку до чола.
— То є так. Але не я відчув біль.
— А хто ж тоді? — запитала Джуді.
— Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.
Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.
— То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?
— То був Біллі, — похитав головою Рейджен.
— Он як, — сказав Ґері. — А я думав, що Біллі постійно спить.
— Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я
