Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
(4)
Коли сержант Вілліс привів Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.
— Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? — запитала Тернер.
Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.
— Джуді, — врешті-решт сказала Тернер, — це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.
— Привіт, Денні. — Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.
Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:
— Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.
— Це зовсім не так, — запевнила Джуді. — Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?
Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.
— Денні чотирнадцять років, — відповіла замість нього Тернер. — Він художник.
— А що ти малюєш? — поцікавилася Стівенсон.
— Здебільшого натюрморти, — озвався Денні.
— А ті пейзажі, що поліція знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?
— Я не пишу пейзажів. Не люблю землю.
— Чому так?
— Не скажу, бо він мене вб’є.
— Хто тебе вб’є? — Вона й сама здивувалася, наскільки її захопила ця бесіда. Знала ж бо, що не можна в таке вірити. Твердо вирішила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спіймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.
Юнак заплющив очі, і по його щоках покотилися сльози.
Дедалі більше торопіючи від побаченого, Джуді спостерігала, як він мовби пішов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злітало ані звуку. Його погляд осклянів, а тоді знову став осмисленим. Юнак шарпнувся від несподіванки, почав озиратися довкола, та потім упізнав обох жінок і зрозумів, де перебуває. Він невимушено вмостився на стільці, закинув ногу на ногу і витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правій шкарпетці.
— Хтось має запальничку?
Джуді дала йому прикурити. Він глибоко затягнувся і видихнув угору цівку диму.
— Ну, що новенького? — кинув юнак.
— Можеш сказати Джуді Стівенсон, хто ти такий?
Він кивнув і пустив кільце диму.
— Я Аллен.
— Ми раніше зустрічалися? — запитала Джуді, сподіваючись, що тремтіння в її голосі не надто помітне.
— Декілька разів, коли ви або Ґері приходили поговорити про справу.
— Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Біллі Міллігана.
Він стенув плечима.
— Ми всі відгукуємось на ім’я Біллі. Так не доводиться нічого пояснювати. Але я ніколи не стверджував, що я Біллі. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.
— Можна мені поговорити з Біллі? — спитала Джуді.
— Це неможливо. Інші дбають, аби він постійно спав. Якщо його пустити на сцену, він укоротить собі віку.
— Чому?
— Він і досі боїться, що його скривдять. Окрім того, Біллі не підозрює про наше існування. Йому лише відомо, що він втрачає час.
— Тобто як це — втрачає час? — перепитала Джуді.
— Це з усіма нами відбувається. Ти собі у якомусь місці, займаєшся своїми справами. Аж раптом ти вже деінде і розумієш, що минув якийсь час, але не маєш і гадки, що трапилося.
Джуді похитала головою.
— Певно, це справжнє жахіття.
— Еге ж, звикнути до такого неможливо, — погодився Аллен.
Коли сержант Вілліс прийшов за в’язнем, Аллен усміхнувся йому.
— Це сержант Вілліс, — повідомив юнак співрозмовницям. — Він мені подобається.
Джуді Стівенсон вийшла за ворота в’язниці округу Франклін разом із Тернер.
— Тепер ви розумієте, чому я вас покликала, — сказала Дороті.
Стівенсон зітхнула.
— Я йшла сюди, вважаючи, що викрию шахрайство. І ось я переконана, що розмовляла з двома різними людьми. Тепер я розумію, чому інколи здавалося, ніби Мілліган сам не свій. Я завжди думала, що це просто зміни настрою. Треба розповісти про все Ґері.
— Не думаю, що Мілліган дозволить. Я ледве вмовила його відкритися вам.
— Мусить дозволити, — сказала Джуді. — Я не можу сама нести такий тягар.
Після відвідин в’язниці Джуді Стівенсон мовби засмоктало до буремного коловороту почуттів. Вона була приголомшена, сердита, збентежена. Вся ця історія була чудернацькою і немислимою. Проте у глибині душі жінка усвідомлювала, що починає в неї вірити.
Пізніше того ж дня Ґері зателефонував напарниці додому і повідомив, що з офісу шерифа надійшла звістка: Мілліган укотре намагався вчинити самогубство, розбивши голову об стіну камери.
— А знаєш, що цікаво? — запитав Ґері. — Я щойно гортав його досьє і збагнув, що сьогодні, 14 лютого, у нього був день народження. Хлопцю виповнилося двадцять три. До речі, сьогодні ще й День святого Валентина.
(5)
Наступного дня Дороті та Джуді сказали Алленові, що Ґері Швайкарту теж необхідно відкрити їхню таємницю.
— Аж ніяк!
— Ну ж бо, ти повинен погодитись, — наполягала Джуді. — Щоб витягнути тебе з-за ґрат, неминуче доведеться пояснювати ситуацію іншим людям.
— У нас була домовленість. Ви обіцяли мовчати.
— Знаю, — відповіла Джуді. — Та це вкрай важливо.
— Артур буде проти.
— Дай-но мені з ним поговорити, — попросила Дороті.
З’явився Артур, спопеляючи їх поглядом.
— Усе це стає надзвичайно марудним. Я волів би зосередитися на важливих роздумах і науковій праці. Ваші надокучання діють на мене виснажливо.
— Дозволь нам розповісти про все Ґері, — звернулася до нього Джуді.
— Ні в якому разі. Таємницю і так уже знає двоє людей, а це вдвоє більше, ніж слід.
— Але тільки так ми зможемо тобі допомогти, — переконувала Тернер.
— Пані, особисто мені допомога не потрібна. Девіду й Денні — можливо. Але то вже не мій клопіт.
— Хіба тобі геть байдуже до того, чи виживе Біллі? — не стрималася Джуді, розлючена зверхністю Артура.
— Авжеж, не байдуже, — відповів той. — Але яку ціну доведеться заплатити? Всі нас вважатимуть божевільними. Усе піде шкереберть. Ми й так оберігаємо життя Біллі, відколи він намагався стрибнути зі шкільного даху.
— Ти про що? — запитала Тернер. — Яким чином ви оберігаєте життя Біллі?
— Ми не даємо йому прокинутись.
— Невже ти не розумієш, що мовчанка може негативно вплинути на хід справи? — мовила Джуді. — Вибір стоїть між свободою і чималим терміном ув’язнення. Хіба не зручніше займатися роздумами і науковою працею поза стінами в’язниці? Чи тобі кортить повернутися до виправного закладу в Лебаноні?
Артур схрестив ноги, переводячи погляд то на Джуді, то на Дороті.
— Як же я не
