Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний
Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку — чи горить — i авторитетно заявляв:
— Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, I вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.
Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.
— Що ви робите? — закричав Пряхов.
Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо — бах! — i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! — i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! — i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.
— Що ви робите? — повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.
— Набрид менi оцей горiлчаний завод, — спокiйно сказав Коваленко. — Невже вам не соромно, капiтане?
— Ви ще молокосос мене вчити! — верескнув Пряхов. — Я доповiм про вас командиру полка!
— А оце бачили? — помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй. — Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?
Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".
I от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. I однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.
Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. I Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! I вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може приїхати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. I вiн не витерпiв — послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй приїзд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батареї, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водiєм, що доїде на нiй до Ковельська, звiдки ходили поїзди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" — подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля самої стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли «юнкерси», а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм краєм, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i
