Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний

Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру.

Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.

— Катю, — тихенько покликав вiн.

— Що таке? — вiдгукнулася вона з своєї кiмнати.

— Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.

— Хвилиночку. Я зараз принесу.

Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль.

— Пийте.

Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. I це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.

— Що ви робите? — злякано прошепотiла Катя. — Не

треба!

Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi,

Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут,

негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова.

Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала

про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.

— А хiба в мене карi очi? — спитав вiн.

— Карi.

— Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi.

— Твоя мама красива?

— Дуже. Така, як ти. А ти — найкрасивiша в свiтi.

— Ти й скажеш.

— Не вiриш?

— Не вiрю.

— Тодi я тебе поцiлую.

— А я не дозволю.

— Ти не можеш заборонити. Ти добра.

— Нi, я сувора й сердита.

— Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi.

— А тепер вони теплi?

— Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.

— Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.

— А зараз ти хвилюєшся?

— Так. Бо я тебе люблю.

— Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.

— Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава I нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи…

I вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв.

Вони так i не заснули до самого ранку.

Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент — Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.

На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.

Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, I з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.

Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.

Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".

Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.

А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його