На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

чую голос матері: «Андрійку! Андріййй…». А я лиш своє знаю і промовляю слова. Не має підходу до мене. Аж тут дивлюся, а поміж гілками у снігу щось шелестить. Птах — каня? Пробивається через сніг, підлетить до мене, крилом на мене приязно махне. Хай мене Бог покарає, якщо це неправда. Очі в неї світилися, трохи були гострі, але мудрі. Щось скреготить, а навіть дуже тихо шепоче: «Андрійку! хай тебе Бог береже, щоб ти не заснув. Це бісові слуги тебе так спокушають». — «А що ж робити, божа птахо?» — питаю. — «Прокинься, зберися докупи, назбирай гілочок, котрі сухіші, ватру розведи там у ямі. Просидимо цілу ніч». Я так і зробив. Біля ватри ми зігрілися — і я, і птах. Те, про що ми там розмовляли, то собі розмовляли. І ті бісівські слуги, більші і менші чортики не мали до нас доступу. Там ми перебули ту важку ніч. Над ранком припинилася заметіль. Ми з птахою удвох засипані снігом. Тоді я намагаюся вибратись, напружуюсь понад сили, то туди, то сюди. І мови нема! Тільки ще гірше, значно гірше, ніж звечора. Хіба б крила мати. Гадаю собі: людиська пішли на свята, в лісі вже нікого немає, ого! святкуватиму я тут уже навіки. Вже було світло, біло, м’яко, тихенько, і таке солодке дрімання мене оплітає. Хай! Але що лиш я задрімаю, то плаха легко дзьобне мене і шепоче: «Борони тебе Боже, не спи, Андрійку!». І так кілька разів. Якось раптом у тій дрімоті десь чую якийсь, начебто стукіт, чи що? Ні. Почулося мені. Але знову щось стукає… Але звідки? Це вітер стукає об гілки. Але потім чую далеко внизу слабенький голос: «Кєбила коза…». — Господи! Це ж Каміо про ту свою дівчину співає італійською. Я почав кричати до нього, а він до мене. Я чекав багато часу, аж поки він прийшов. І пилу він мав з собою, і лопату до снігу. Він через гілки, через гущавину мені свої міни корчить. І пальцем мені погрожує. І стукається в чоло, ніби каже: розум де? Прорубали ми, пропиляли заплутані гілки і прокопали прохід. Птах чекав, аж поки підійде Каміо. Тоді я кажу Каміо: «Цей божий птах і ти, Каміо, врятували мене». «Який птах? — питає, — я не бачу жодного птаха». Як тільки він це промовив, каня здійнялася вгору і полетіла. Він не бачив, а я бачив. Врятував мене Каміо. А його — не було кому врятувати. Не знав він лісових слів. Навіть тієї кані не побачив.

Посіжінє затяглося аж до ранку. Над ранком Фока разом з Матієм Зеленчуком та Юрійком Федчуковим пішли до присілка над Бистрецем. Там на повороті Бистреця, на високому лівому березі, не доходячи до греблі, в віддаленому місці під схилом стояла тоді капличка, яку збудував старий пан зі Станіславова, Войцєх Пжибиловський. Навколо каплички був невеликий цвинтар. Там вони викопали для Каміо могилу і разом з Матійком та Юрійком зробили смерекову труну. І третього дня там поховали Каміо. Тепер на місці каплички стоїть тільки залізний різьблений хрест, а на місті колишніх могил ростуть старі липи і берези. Внизу шумить Бистрець, як завжди.

6

На похороні почала віяти снігова буря. Хвиля за хвилею, лава за лавою, немов бісові шеренги сунули заметіль з Чорногори. Зернистим, гострим снігом вони сипали в очі. Потемнів світ. Молоді коні Фоки боялися завірюхи, часто повертали і крутилися.

Повертаючись, Фока зайшов до Танасенька, знайшов його у столярській майстерні. Старий ґазда розчухраний, задимлений, але задоволений тримав у руках нову яворову лопату з ручкою, надмірно карбованою узорами. Він, як завжди, зрадів гостеві, показував навколо нові бербенички, тарілки і стільці. В майстерні пахнуло кедриною, наче запаховою олійкою.

Танасій, вітаючись, запитував по-своєму єхидно і немов з тріумфом:

— А що, Льодова баба Євдокія? Заморозила тебе?

— Мене ні, але Каміо.

— Того паяца? Ех, де ж такому по наших пущах лазити. Перемерз, так?

— Навічно перемерз, Танасеньку. Його у провалля зіштовхнула колода.

Танасій спопелив гостя поглядом, призначеним для вбивці. Підійняв лопату, наче хотів нею вдарити. Відкрив рота, опустив лопату на підлогу, вхопився за голову, усією вагою тіла впав на лаву. Швиденько зірвався, заскочив до комори. Увійшов з якоюсь яскравою хусткою, витираючи сльози. Сплющеним вереском кричав від порогу, викривляючи огидно лице:

— Бачиш, що ви наробили? Вішати б вас за це. З чорта, з курви-матері чортової цей бутин.

Раптово він зламався.

— Ой, дурний я, дурний. Чому я його відразу не затримав у себе. Ей, Боже, Боже. А він все вмів зробити. Худоба його любила. Пропало! Щоб я хоч встиг на посіжінє.

— Танасеньку, вас теж шкода, не журіться так! Та й чи ви не казали, що це не ґаздівська дитина? І щось там ще про ту італійську їжу…

Танасенько глянув з-під лоба. Насправді розсердився:

— Що це ти мені тепер мою дурноту пригадуєш. Фе. Знаєш, хто ґазда? Той, хто життя дає і людям, і худобі. І травам, і пашниці також. І, — не гнівайся, Фоко, — такий, що й лісам теж залишає місце на світі! Такий вірить в Бога. Ой, Каміо, синку, Господи!

Ґазда Уршега все вставав, виходив, знову повертався. Не запрошував гостя до світлиці. Приніс до майстерні повну бербеничку. Не переодягнений, а так, як був задимлений, непричесаний, сів коло Фоки.

— Ну, пиймо, Максим’юче, прошу тебе. Дурний весь цей світ, а я в ньому найдурніший.

— Але ж, Танасеньку, — заспокоював Фока, — такий ґазда, як ви!

Танасенько кричав захриплим надламаним голосом:

— Пусте все це ґаздівство, це неволя, це пута! Викину на сміття все це. Покину на чортову мать дурнувату, все їй перепишу. Хай Вона маєтками насолоджується, Курва чортівська, цариця того світу! Та й так із паличкою плаями, гостинцями, куди-небуть вперед… Але трохи мені худоби шкода… Щоб її хтось не скривдив. — Гей, старо стає на світі, темно. Пиймо!

IV. Рік 1864

Повна свобода, що збереглася на маленькому краєчку світу, уявила собі, що ні перед ким не поступиться. А там, де все ж мусила поступитися, то відразу здобувала подвійно, а іноді й у багато разів більше у пущах, ген там, до водорозділу, там, де водорозділ, і далі на волоському та угорському боці. Там стільки цієї чорноти, цієї бездонної пущі, як моря затвердлого, як вітру застиглого, хто ж вичерпає?! Не поступилася перед великими панами, ані малими, ані перед королівськими комісіями, ані перед нальотами пашів, ані перед цісарськими чиновниками, ні перед суворими