На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
У найзручнішому в колибі місці, спиною до вогнища, спершись на берфели, на гладкому відземку, сидів найстарший бистрецький ґазда — Скулюк, внук першого поселенця, що осів під Чорногорою. Значний зріст, і висунуте кістляве підборіддя, і потужний ніс — все в постаті Скулюка мало риси велетня. Ґазда-велетень, розгортаючи довге густе волосся, що спадало аж на плечі, з очевидним задоволенням слідкував за посіжінєм. Коза обходить Скулюка з одного і з другого боку. Не вагаючись грізно гарчить і на нього. Та Скулюк уміє давати собі раду з худобою. Добродушно поплескує по кудлах здичавілу козу. Глибоким басом заспокоює: «Шу-шу-шу, небого. Ах, ти ж бідо люба! Капусти б тобі, капусти? А може б на полонинку зелену?». Коза шанує ґазду, відходить.
Це тільки перерва. У другому акті коза стає несамовитою. Шаліє, як вовк у овечій загороді, коли його одурманює шал крові. Обезуміла коза з розмаху перевертає людей, що сидять навпочіпки, перескакує через голови, стукається головою об голову, кусає за вуха і свистить у вуха, дує в ніс, хапає за ноги і перекидає. Скаче на ватру, аж іскри розлітаються. І що тут казати, перетворюється у кажана. Хапаючись за опори даху, блискавично перескакує від стовпа до стовпа, гойдається над головами, скаче комусь на голову, швидко втікає, але й надалі погрожує згори.
Італійці знову переглядаються між собою: чим же це закінчиться. Тимчасом Сьопенюк здобув рідкий успіх. Підняв на ноги всю людність колиби проти клятої кози. Але теж передав людям козяче шаленство, всі хапаються за руки і вирушають великим танцювальним кругом, щоб оточити козу. Вимушено зігнуті вони кружляють у потужних присіданнях, арканах. Захоплені вихором гасають навколо ватри, італійці і словенці хоч-не-хоч теж змушені йти в танок. Окозіле від шалу танцівне коло, озброєне бардками і пістолетами, полює на козу. Вже у танці підлітають зі свистом бардочки і вже гуркотять старовіцькі пістолі, як гармати. Після вистрілів нічого не видно, крім тьмяного світла від ватри. Душний дим пороху заповнює колибу. Коло крутиться у мороці з дикими викриками:
га! коза, буде лоза!
Вони стискаються все тісніше навколо ватри. Даремно коза-кажан чіпається за балки даху. Її стягнуть за ноги і кинуть коло ватри.
Там сидить Скулюк, Фока та інші ґазди-гості із незворушними усмішками, як жреці безумного танцю-пожертви. Біля їхніх ніг коза шукає сховку. Ще раз її шал вистрілить пекельним грохотом, що дірявить вуха. Відповідають їй ліси, відлуння підхоплюють шалені відголоски, несуть крізь ніч по зимових ярах, по потоках. Врешті-решт слабне коза і її шаленство. Переможці повалили її коло ватри. Десятки рук спільно валять її і потріпують по шкурі з кожухів. Здирають шкіру з кози і несуть її до ватри на жертвоприношення. Коза стогне з останніх сил, людськість тріумфує гучним сміхом. Знову відповідають ліси. Сьопенюк з кислою посмішкою збирає свої кості і встає. І отримує голосне схвалення. Лунають вигуки:
— Отакою має бути коза!
Ні, такого ще не було. Сто літ тобі життя, солодкий Петрику!
Маріо додає із розумінням:
— Тепер вже точно смерть злякалася.
Заохочений визнанням Сьопенюк давав вистави одну за другою. Спочатку баба-ревнивиця ганялася за дівками, що намагалися спокусити діда, її чоловіка, у непристойний спосіб. Дівки з писками втікали, а баба плескала чоловіка по кожуху. Знову зробився рух і розгардіяш, не гірший ніж з козою. Потім прийшли євреї купувати млин і торгувати щетиною. Тихо, взірцево, на пальчиках. Сьопенюк причепив собі і товаришам бороди і пейси з конопляних клаптів.
Млин гуде і туркотить рівненько — це хлопці, сховані під лавою. Купці обходять млин, набирають охоти, прицмокують: «Файний млин! я даю сотню». Торгуються щораз сміливіше, щораз гучніше, змагаються: «Я даю дві сотні! Я даю три сотні!». Заздрісні, розпалені, сваряться, скачуть один одному до очей, виривають бороди. І все це, сидячи навпочіпки. З останньої надії кличуть Йосенька, щоб їх розсудив. Втягнутий мимоволі до забави Йосенько з забавною поважністю розв’язує суперечки, не щадячи купцям терпких слів. Це нічого не дає. Чим голосніше туркотить млин, тим більше шаліють купці, обезумілі від жаги купування. Раптом купець-Сьопенюк придавленим голосом, ніби він впав у яму, кричить: «Ой, ребе Йосель, ребе Йосель, рятуйте мене від тих грабіжників!».
Млин зіпсувався, перестав туркотіти. Купці приходять до тями. Млин знову починає працювати і знову повторюється єврейська сварка. Йосенько, начебто втрачаючи терпіння, набирає суворої міни, викидає за двері сварливих крикунів. Прогнані купці і далі завзято сваряться.
Забава триває. Появляється вірменин, товстий купець із випнутим животом, з приліпленим величезним носом. Він їде верхи на буйному неспокійному коні. Цим конем є Сьопенюк. Постійно стає на диби й брикається. Одним підскоком він кидається до ватри, намагається скинути вершника в огонь. Та раптом настає грізна мить: наче виростають з-під землі, появляються замасковані і озброєні лісові хлопці, опришки. Оточують зграєю купця. Ватажок гукає зухвало і грізно, а все ж начебто по-рицарськи: «Пане-купчику, солоденький — гроші або життя!». Переляканий вірменин намагається заховатись прямо під животом у коня. Лише кривий ніс виглядає звідти. Починається торг з опришками, ввічливий вірменин вміло заспокоює нападників, віщий кінь нашіптує вірменинові відповіді. Купець, придушений злостивим конем, важко сопе і цідить крізь ніс, як це роблять вірмени: «Пане ватажку, ой! Ви такий славний і знатний, — ой, як сам Довбуш! Якби ж я знав, то приготував би не одну панську рушницю, ба може й якогось червоного дуката вам подарував би! Ну, а там вже і пояси угорські мальовані, і перстені і пацьорки для дівчаток. Для вас все — ой! Але зараз я бідний, нічого не
