На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Через те, що Максим мав все, що хотів, не надто часто зустрічався з людьми, а коли хтось до нього й приходив, то не міг його розговорити. Хоч він споглядав довірливо і був тихим, і сам був несміливим, все ж коло нього й інші ставали несміливими. І родина, і прислуга, і Фока також.
Фоці треба було поговорити з батьком про таку важливу справу, що він хотів розмовляти наодинці. Перш, ніж зайти до батька, крутився темними ґанками навколо комори, ніби плануючи, що і як він повинен сказати. Викресав вогню, послухав, запитав: «Можна?». «Ти, синку? Заходь», — відповів Максим з комори. Комора була без вікон. Дві грубі воскові свічки у важкому дерев’яному підсвічнику горіли на довгому столі. Освічували голову Максима, вкриту густим волоссям, яке сталево посивіло, немов шапка з попелу. Решта столу була темною, але видно було різні типи ревашів великих і малих, почорнілих і світлих, старанно розділених. Комора була холодною, скрізь було охайно. Максим палив люльку з головкою не меншою, ніж горня, але набитою не тютюном, а арнікою. Він встав, худий і високий, вищий від Фоки, і нахиляючись поцілував сина у голову, а Фока його в руку. Максим відразу витирав і стріпував сорочку, пояс і кептар, немов стріпував пил. Буркнув:
— Це добре, синку.
Фока пожвавився:
— Що добре?
— Що бачу тебе ще здоровим, — відповів Максим.
Максим сів, а Фока стояв. Вони обоє весь час мовчали.
— Ну, треба вже йти, — сказав Фока.
— Почекай ще, поспішаєш? — запитав Максим.
— Хочете мені щось сказати? — запитав Фока.
— Ні, я так просто, сідай.
Фока чекав, Максим мовчав далі. Нарешті Фока випалив.
— Я хочу влаштувати бутин на Рабинці, дозволите?
Максим не рухався і не відповідав, а Фока пояснював.
— Я не маю грошей, але продавати не буду, лише з ґаздами зроблю спілку. Дерево продамо, а земля залишиться нашою по-старому. Тепер на світі потребують дерева, добре платять. Потім вже й інші зроблять так, як ми.
Максим тихо зойкнув:
— Задля грошей ліс винищувати?
— Ліс відросте, — відповів твердо Фока.
Замовкли знову. Фока встав, поцілував батька в руку:
— Ну то я вже піду, дозволяєте?
Максим бурмотів.
— Роби, як буде краще, але так, щоб не занапастити старої правди.
— Якої правди ви боїтеся, що я стану за гроші лайдаком?
Максим мучився:
— Ні, але гроші — це для наймитів, для перебранців. Лісосіка розлякає худобу. Свободу втратити неважко…
— Свобода має свою ціну, — відрізав Фока.
Максимові вирвалось похапцем:
— Може все ж не варто?
— Варто. Бо чим заплатити?
Максим підірвався на лаві, його очі блищали, шапка попелу піднялася.
— Сто корів варто віддати, так як колись Василюк цісареві діамантових голубків. Я готовий відразу.
Фока перервав і говорив упевнено:
— Але ж ми не коровами будемо платити і не голубками, а дітьми і внуками. Їхньою вбогістю.
Фока присів. Очі Максима пригасли, він похилив голову, наче від удару.
— Дітьми платити? Їх вбогістю? Кому ж це?
— Долі. Погляньте що наближається, нові часи, новий світ.
Максим випростувався.
— Весна для світу? Це не так погано.
Фока згорбився.
— Хтозна, чи весна, може осінь. І якщо ми не убезпечимося, то біда буде нашим дітям і внукам — пропадуть!
— Ну, говори далі, — сказав Максим.
— Збудують дороги, — продовжував Фока, — навезуть хліба, горілки теж, всього прямо під ніс: «ось тобі, жери, жлуктай, але плати!». А чим? Земельними векселями. І потім — гайда з хати і з землі. А потім?
— Що потім? Борони Боже.
— Нехай внуки стають підмітальниками, підмивальниками, витиральниками, нехай так ниціють, а потім хай біжать до міста по заробіток.
— То що ж?
— В наших руках дерево, як золото, а цього їм у містах якраз і треба. Вони самі до нас прибіжать, а потім — світ відкритий. Будемо вчитися плуга, рільництва, писемності, законів.
Максим довго думав:
— То вже полонин і лісів не досить, ані старої правди, щоб втекти з худобою від доріг і від нової моди?
Фока терпляче пояснював:
— Не можна весь час утікати. Ми з коровами і вівцями, а вони доженуть і переженуть із залізними дорогами і грішми, а нас будуть бідою поганяти. Треба сидіти тут на місці і не здаватися. Забезпечитись, вчитися…
Максим твердо заперечив:
— Вчитися, у кого? У кріпаків, у тих, що ще вчора були у панщині по вуха? Ми — ґазди.
Фока промовляв, немов наказним тоном:
— Закарбуйте на реваші: рік 1864, а потім дивіться на реваші вперед. Зараз ми ґазди, а що далі? Людей щораз більше, справжній мурашник, такі рої, як зголоднілих блох восени у колибі. Внуки, правнуки бідністю заплатять за наше ґаздування, стануть жебраками.
— А цісар, а священики не поможуть?
— Як же помогти тому, хто сам собі не хоче допомогти, бо не слухає порад. — Максим задумався, а Фока за мить додав:
— Мені якраз снилося, що ми на важкий рік будували для людей великі доми, двори, палаци такі, як у Станіславові. Але ми не закінчили і люди швиденько порозтягали собі з того двору одне й інше — кожен для себе, й утікали з тим, що нахапали. А все-одно на нас нарікали. Несплачений борг.
Максим вирівнявся і вдарив долонею об стіл:
— Мудро, синку, з реваша видно — це борг. Нової моди треба остерігатися, але ти роби якнайкраще, я тобі довіряю. Грошей вже залишилося зовсім мало, але бери й це і роби.
Максим підвівся, випростався і неначе підріс. Відділяв на столі одні реваші від інших просторо, щоб кожного було видно зокрема. Знову стріпав з себе порохи, яких не було, взяв з кута мітлу і замітав порохи, яких не було. Фока спостерігав за ним уважно зі здивуванням.
V. У пупку
1
Щоб зрозуміти, як Фока наважився на лісосіку, треба сказати, що спочатку він знайшов собі надійних друзів. Перш за все він уклав за стародавнім звичаєм урочисте побратимство з молодим кєрманичом, Петрусем Савіцьким, бо той найбільше припав йому до серця серед усіх, яких він зустрів на панському бутині. Вони вже давно зналися з Ясенова, але досі зустрічалися рідко, бо Фока, дитина родовитих ґаздів, змалку мешкав на горі, а кожне літо проводив на віддалених полонинах, тоді як Петрусь, ковальський син і дитина прибульців, упродовж цілого року стирчав коло косівської дороги, у ямі над Варатином, де була батьківська кузня.
Коли Фока повертався верхи з Рабинця додому, то догнав дорогою з Криворівні Савіцького. Вони розмовляли про зміни останніх років, про нові турботи, а
