Засвіти - Андрій Хімко

— Не варта я ні вас, ні сина вашого, тітуню добра,— стояла на своєму та.— А за піклування ваші, за харчі та одяг якось віддячусь, відроблю, хоч їм і ціни не скласти. Пробачте, коли можете, що ославила і річку, і двір, і вас, і сина вашого...

— Та чим же ти ославила, дочко?! А син-то й не натішиться отим... даруй, що скажу, нещастям твоїм... І перепитує, й переказує... Одинак він у мене, а нівроку... То залишилася б ти у нас!?

Чи то послухалася старої Домна, чи всього лиш відклала відходини. Не лише повесення, і літо застало її у Вусті. За цей час встигла натягнути основу на верстата, виткати рядна з залежаного Вустиного валу, переснувати напрядене хтозна й коли в підмітки, вишити господині святкові сорочки та кілька рушників... Не вміщалася втіха у Вустиному серці від отого всього. Хвалила її та хвалилася нею, навіть оте зроблене перебільшувала, а Домна в душі тішилась також, бо ж хоч чимость віддячилася рятівникам, не була в них прихлібницею...

Перед самими жнивами завітала до хутора чутка, що вештається татарва в краї, полюючи на людей, появились і жовніри, що незгірше татарви грабували села і міста, ставали на постої, боронячи «королівські землі» від людоловів. Вустя слухала оті чутки й тривожилася. Де-то син, що з ним? Тільки б жити, здавалось, скільки зроблено в господарстві, навіть плоскінь вибрано, пошарували та побілили хату і вшили ятку, обставили дворище тином з торішнього соняшничиння. Тепер і в неї, як у людей. Щастя, а не дівчину послав їй бог, та й годі... Одведи і захисти її, боже правий!

— Така в мене ця дівчина притужна в праці, така охайна та роботяща, що й молитвами, мабуть, не віддячусь богові,— хвалиться вже в котрий раз Вустя сусідці.— Ото лише не зрозумію, що за гризота мучить її, не відпускаючи ні на крок... Де б же я з тим усім упоралася сама?.. А рядна як поткала!.. Ні тобі вузлика, ні тобі жодного близна-огріха!.. Пішла оце, а дома все доглянуте, пороблене, та ще ж як?.. Ніби я сама ото, молодою бувши, те поробила... Вчора на вечерю буциків зварила, так, повіриш, аж соромно мені, старій, було, що отак зготувати не тямлю. Що вже не придумувала, як не намагалася, а розвеселити її не можу... Не інакше, щось пороблено їй... Зайдемо на часинку, глянеш,— запросила вона супутницю вже при дворі.

— В мене, тітуню, і часу обмаль, та радо зайду,— погодилась та, стаючи на перелаз.

— Не видно десь... Мабуть, на городі бурячки для поросят прориває, бо ж густі дуже, або до кізки пішла на вигін,— здогадувалася вслух господиня, відкриваючи двері в хату.— Заходь же! Бачиш, і діл свіжою травою притрусила, то ж аж у балку бігала за нею,— ступила вона в хату, приговорюючи.— Оце, скажу тобі...— почала було, та, розглянувшись по хаті, раптом замовкла і сумовито-лячно замислилась: — Щось не те тут?!

— А що таке? — спохопилася острашено гостя, помітивши зміну в лиці Вусті.— Що з вами?

— Та й сама не знаю, що сказати і що думати,— заклопотано відповіла стара, скинувши фартушиною непрошену сльозу.— Видно, сердешна, пішла від мене... І виступці та плесниці, що Корній подарував їй, лишила... О боже мій!.. Чом же я не вберегла тебе, Домашко моя, Домночко? — заголосила вона раптом.— Послав мені боженько тебе, як світлий день, у темну вдовину хату, та й забрав кудись!.. За які ж гріхи, боженьку?! Чи то ж не можна було взяти хоч ті дарунки, щоб я не бідилася тепер гріхом?! Кинула мене, стару, сиротою в чистій хаті, щоб докором була та світлість мені... Щоб, дивлячись на труд твій горьований, я пеклася втратою тебе, ясочко моя... Що ж я Корнійкові скажу тепер?! Не вберегла, як просив...

Щойно загорівся світанок, а Мотря вже поралася в свіжовимазаній, щойно збудованій у цім краї хаті. Не витримали жовнірських постоїв отам, коло Січі, севрюки-поселенці. Не вистачило ні терпінь, ні духу в них. Вцілівши від татарських набігів, вони покинули ляхам обжиті хутори і слободи й подалися в оце відлюддя, на займанщину, далеку від татарських ушкальських наскоків і пожеж, глуху до зазіхань шляхти, до всіляких чиншів та жовнірських гвалтів... Сиротливо і незвично тут Мотрі, хоч і не однією родиною переїхали. Чого тільки не натерпілася вона, поки таки добралися сюди. І хоч вже мала своє пристанище, свій куток, а жила ще тим, що полишила отам, ніби частку самої себе положила на згарище, що стало і рідним їй, і дорогим за оті сім заміжніх літ...

Бо квилять вони, згарища, за нею, Мотрею, бо кличуть чаїним криком, шумлять тихим перешептом тирси чи байбачим посвистом опівночі, нагадуючи, що вона не тут, в непривітній і якійсь порожній Слобожанщині, далеко від оборонниці Січі і її лицарського воїнства... І хоч все тут ніби таке ж, як і там, та чимось і не таке.

Поселилися ж на старому як світ старику цілиннім. Попокопала, попорунтала його, аж кілки в крижах стояли, аж бубреги-нирки боліли, аж кульгавою стала, поки посадила смужку грядок та стуракинь-тополь довкіль обійстя. Тепер і в дворі, ще не огородженому, і в городі одна-однісінька, аж отороп бере; і не було б життя — життям, коли б доля не наділила її сином-знахідкою, бо зайде в хату — і не сама вже. Воно хоч і ніколи, та й втіхи в тому няньченні для Мотрі чимало. Полюбити б лиш його...

Оце наскоро хотіла щось поїсти, схопити рядно та й на грядку, бо аж кличуть бур’яни її, аж просить городина спушити землю під собою. Поки нагодувала Івася та забавила, бо ж мале, уваги вимагає, поки присіла й собі до їжі, чує, якась гостя в