Засвіти - Андрій Хімко
Козак зупиняється, протирає очі, стріпує головою, чухає завійок на потилиці.
— Перебрав, бо четвертина ж медівки — не ковшик, хоч не таю і багато. Покійні батько самі четвертину випивали і по тому ще стрілу в дучку пускали...— позіхає він, хрестячись.
Вузенька вуличка, здавалося, була по вінця наповнена і тишею, і темінню непроглядною. Ні, зірочки в небі. Підпилий, чвакаючи багном, плететься навпомацки, постогнує, витягаючи то одну, то другу ногу з калабань, і раптом, захитавшись, зупиняється зовсім. Перед ним щось зачалапало, майнула якась постать, аж шапку підняла на голові, а слідом за тим і дитячий плач почувся: «Кав-ка-вав, ка-вав, ка-вав!..»
— Свят! Свят! Неначе дитина! Оце халепа! На четвертий десяток іде, а зустрічати такого бог милував,— хреститься козак.— Чи, може, перевертень який? Хух, аж шкура тріскається зі страху. На болота, на плавні несись, нечисте,— спльовує.— Я не зверну з дороги, ні-ні! Не злякаєш! — Іде він у той бік, де дитя захлинулося в плачі...— Не втікаєш? О, непроста нахаба! Зрак навадний! Знайшов де перестріти чесного чоловіка. В перекалку. Думаєш, без чобіт лишиш? А дулі! На ось викусиш, прохиро! Пугло сатанинське! — тиче він у темінь п’ястука.— Кум Овдій вмер би зі страху оце. Таки не вмовкає, не щезло... Значить, не нечисте,— оглядається підпилий і, крекнувши для смілості, помацки нахиляється і мацає під тином.— Що за оказія?.. Справді дитина. І в пелюшках. Але звідки їй тут узятись?
— Кав! Ка-вав! Ка-вав! — аж захлинається під його рукою лахміття.
— Ось вона, відьма-босирка, шльондра берлатна... А я не вірив,— поволі прохмелявся він.— Поплач, думаєш розжалоблюсь, нюні розпущу... Не злякаєш!.. Не на такого натрапила.
— Ка-вав, кав!.. Ка-вав!..
— Еге, вкуси собі ліктя! Кричи, хоч захлинись, не розжалобиш... Чи не сниться, бува? — вщипнув сам себе.— Ні, не сплю!.. Ще й крайкою пов’язалось! Достеменно, як ото Лука оповідав про відьму!.. Як не втечеш, то візьму,— нахиляється він знову над сповитком.— Їй-богу, візьму, покажу Мотрі, та тебе свяченою скропить — заговориш, ще й як!.. Буде що товариству на Січі розповісти... Не якісь там нісенітниці, справжнісінька відьма в руках!..
Крекчучи, козак незграбно підняв за окрайку сповиток, обгорнув його потугіше полою кунтуша і, чвакаючи в баговинні, попростував до своєї хати.
— Жінко, га, жінко! — спинився під дверима.— Відчини! Чуєш, Мотре!.. Відчини-и! Відьму несу! Живісіньку! Та не кававкай, не кававкай! Не обманеш... Мотре! — грюкнув у двері.— Чи це, може, я не туди? Ні, ніби ж моя хата...— Мотре! — гукнув ще раз.— Відчиняй-бо!..
Двері нарешті відчинилися, господар потоптався на ганку, придивляючись до багнюки на чоботях, і, нічого не розгледівши в темноті, посунув з приносом у хату.
— Пали свічника скорше! Чуєш же, біда трапилася!
— Матінка, пресвята богородице! Свят! Свят! Свят! — схопилася за голову його Мотря, як посвітлішало в хаті.— Що воно оце?! — хрестилася вона, підносячи сліпця.— Де ти сп’яну взяв цю нещасну дитину?.. Та стій хоч, бо всю вулицю, весь перекалок на ногах несеш!
— Оце, як бачиш, під тином кававкало, може, й жива відьма справжнісінька...
— Під тином? Відьма? Де їй в таку сльоту взятися?.. Може, ненароком прихопив у когось? Свят, свят!.. Де ж це ти був?
— Та не хрести мене, Мотринко, при собі я... В кума, у Квача трохи випили, всього абищицю... На, бо захлинається вже, чуєш,— подав він сповиток.— Та перехрести, бо, може, сатаня яке...
— Свят, свят, свят! — перехрестилась господиня, беручи до рук сповиток. Чоловікове застереження, що там, у сповитку, може бути сам нечистий, неабияк налякало Мотрю. Брала немовля нерішуче, поволі згидливо розповила, оглянула...— Ти б подумав тільки!.. Хлопчик!.. Вже й зубок є... А чорне та кучеряве!.. Не інакше, як якесь циганча, бо яка ж хрещена могла покинути дитя під тином,— примовляла вона, розглядаючи чоловікову знахідку.— А льолю, бач, вишила хрестиком, циганка того не стямить зробити...
— Або відьма, або якась фіндюрка до неї подібна положила його,— гундосив господар, струшуючи велику овечу шапку від роси.— Я таки чув, як щось тьопало переді мною, та, подумав, привиділося...
— Привиділося! Раз на рік приб’єшся, та й то до кума плентаєшся, ніби вдома медівки немає,— докоряла Мотря, панахаючи свіже полотно з білого сувою на пелюшки.— Що я тепер з ним робитиму? Що скажуть люди і я їм? Що налазив чоловік у гречках, як котюра отой?!
— Пліснявка тобі на язика, Мотринко. Не гніви бога, бо... Коли вже воно справжня дитина, то бог послав мені його за доблесті ратні, знаючи, що ти ніякого біса не варта в мене...
— Не варта?! Знайшов чим докоряти. Підібрав байстря, кинуте якоюсь паплюгою, та й тішиться... Воно ще, може, й бусурменське. Треба було воно тобі! Один Сором від людей у хату приніс!.. Де я подінусь тепер З ним? Ну де я подінусь?
— То давай я віднесу назад, на те ж місце покладу?..
— Назад?.. В отаку сльоту?! Перехрестися!.. Набрався в Овдія тієї чикилдихи, як жаба мулу, та й верзеш казна-що. Живу дитину він під тин віднесе!.. Ні гріха, Ні сорому!..— тендітно взяла на руки Мотря сповиток, заглядаючи заспокоєній дитині в личко.— А-а-а, а-а-а!
