Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Едіт народилась у жовтні 1872 року. Вона була сьомою з одинадцяти дітей у родині, коріння якої можна було простежити аж до Покахонтас та капітана Джона Рольфа. Родина жила в невеликому містечку Візвіль, штат Вірджинія. У часи її дитинства пристрасті Громадянської війни ще не охололи. Підлітком вона не раз їздила у Вашингтон в гості до старшої сестри, яка вийшла заміж за чоловіка з родини, що володіла найбільш вишуканою у місті ювелірною крамницею Galt & Bro. Jewelers, розташованою поблизу Білого дому. (Коли почалася Громадянська війна, саме тут ремонтували годинник Авраама Лінкольна.) Під час одного зі своїх візитів — Едіт тоді було двадцять років — вона познайомилася з Норманом Галтом — кузеном чоловіка сестри, який керував магазином разом зі своїми родичами. У 1896 році Едіт і Норман одружилися.

Зрештою Норман викупив частини своїх родичів і став єдиним володарем справи. У 1903 році Едіт народила сина, але дитина померла за кілька днів після народження. Через п’ять років раптово помер Норман, залишивши по собі значні борги після придбання крамниці. Для Едіт це були важкі часи: «У мене не було ніякого досвіду в комерційних справах — я ледве відрізняла активи від зобов’язань»[95]. Керівництво повсякденною діяльністю крамниці вона довірила досвідченому робітникові, і з його допомогою справа процвітала — настільки, що Едіт змогла зберегти крамницю у своїй власності й мала можливість не займатися рутинними справами. Вона навчилася добре грати в гольф і стала першою у Вашингтоні жінкою, яка отримала посвідчення водія; після цього Едіт стала пересуватися містом на електричному автомобілі.

Коли вони з Гелен Боуне збиралися на прогулянки, то разом їхали на авто в парк Рок-Крік. Звідти після прогулянки вони завжди поверталися в дім Едіт на Дюпон-серкл на чай. Але одного вечора в березні 1915 року Гелен заїхала по Едіт на авто Білого дому, і вони разом поїхали у парк. Того разу після прогулянки Гелен запропонувала попити чаю в неї, тобто в Білому домі.

Едіт відмовлялася: під час прогулянки вона забруднила черевички й не хотіла з’являтися в резиденції президента Сполучених Штатів у такому вигляді. Гелен вона сказала, що боїться, щоб хтось «не сприйняв її за волоцюгу»[96]. Насправді, якщо не звертати уваги на черевички, вона виглядала чарівно, як писала вона сама пізніше, «в елегантному чорному костюмі, який пошив для мене Борт, та в трикотажному капелюсі, який чудово доповнював чарівний ансамбль».

Гелен умовила її:

— Там нікого немає[97]. Кузен Вудро грає в гольф із доктором Грейсоном. А ми відразу піднімемося ліфтом нагору — ти нікого там не зустрінеш.

Вони піднялися на третій поверх і, тільки-но вийшли з ліфта, зустрілися з президентом та Грейсоном — обидва були вдягнені в костюми для гольфу. Вони вирішили приєднатися до жінок за чаєм.

Пізніше Едіт згадувала: «Це була випадкова зустріч, яка наче втілила старий вислів: “Поверни за ріг — і зустрінеш долю”»[98]. Проте вона зауважила, що костюм для гольфу, у який був одягнений Вільсон, «був не дуже витонченим».

За деякий час — 23 березня — Гелен знову запросила Едіт у Білий дім — на вечерю. Вільсон відправив свій «Pierce-Arrow» по неї та доктора Грейсона. За вечерею Едіт із ліловою орхідеєю на відвороті сукні сиділа праворуч від Вільсона. «Він надзвичайно милий, — писала вона пізніше. — Один із найприємніших господарів, з якими мені випадало бути знайомою»[99].

Після вечері всі піднялися на третій поверх, в Овальний кабінет, щоб випити кави біля каміна та «вести всілякі цікаві бесіди»[100]. Вільсон продекламував три вірші англійських поетів — так Едіт пересвідчилася, що він «неперевершений читець».

Той вечір справив глибоке враження на Вільсона. Едіт зачарувала його: вона була на шістнадцять років молодша, дуже вродлива й наче притягувала до себе. Церемоніймейстер Білого дому Ірвін «Айк» Гувер назвав її «вражаючою вдовою»[101]. Того вечора душа Вільсона наче літала.

Але часу роздумувати про свої почуття в нього не було[102]. Через п’ять днів, 28 березня 1915 року, британське комерційне судно «Фалаба» зустрілося з субмариною під командуванням Георга-Гюнтера Фрайхерра фон Форстнера, одного з асів німецького підводного флоту. Невелике судно — менш ніж п’ять тисяч тонн — прямувало в Африку з пасажирами та вантажами на борту. Гострозорий вахтовий першим помітив субмарину — за 3 милі від корабля. Він відразу доповів капітанові «Фалаби», Фредерику Девісу, і той негайно повернув судно на інший курс і наказав дати повну швидкість — лише трохи більше за 13 вузлів.

Форстнер почав переслідування. Гарматна команда отримала наказ зробити попереджувальний постріл.

«Фалаба» продовжувала тікати. Форстнер за допомогою прапорів повідомив: «Зупиніться, або стріляю».

«Фалаба» зупинилася. Субмарина підійшла ближче, і Форстнер через гучномовець повідомив капітана Девіса, що збирається потопити судно. Девісу та всім, хто був на борту, — 242 чоловікам — було наказано полишити корабель за 5 хвилин.

Форстнер підійшов на відстань у 100 ярдів. Останню шлюпку ще тільки спускали на воду, коли він запустив торпеду. «Фалаба» затонула за 8 хвилин, забравши життя 104 людей, серед них і капітана Девіса. Пасажир на ім’я Леон Трешер був оголошений зниклим безвісти, але його тіло так і не знайшли. Трешер був громадянином Сполучених Штатів.

Ця подія, яку засуджували як один із виявів жахливої німецької жорстокості, була саме тим, чого боявся Вільсон, — вона могла спровокувати заклики до війни.

— Мені це не подобається[103], — казав Вільсон своєму державному секретареві Вільяму Дженнінгсу Брайану. — Ця подія має безліч можливих дестабілізаційних наслідків.

Першим бажанням Вільсона було негайно зробити різку офіційну заяву з приводу атаки, але після обговорення з міністрами та секретарем Брайаном він вирішив не квапитися. Брайан, непохитний пацифіст, доводив, що смерть американця, який свідомо поплив на британському судні через зону військових дій, не варта навіть протесту. З його точки зору, це було те саме, як коли б американець вирішив прогулятися полем бою у Франції.

У середу, 28 квітня, за день після обговорення події з «Фалабою», Вільсон написав у записці Брайану: «Думаю, не варто навіть робити якусь формальну заяву щодо цього»[104].

Леон Трешер, американський пасажир, і далі вважався зниклим безвісти