Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
— Але ж треба людям і спочити, — обізвався з канапи Льова.
— Спочинок мусить бути дійсний, — відповів Славенко. — Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергію на порожні балачки, виснажують свій мозок нікчемними міркуваннями про справи, які їх не торкаються і не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються… Сон — от єдиний і дійсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звіра, живемо під владою безглуздих атавізмів, що їх знищать тільки майбутні покоління… Тим-то й ти переконав мене. Тільки мені ще не зовсім ясно, чому ми мусимо йти саме до цієї дівчини? Чи не краще було б просто походити містом?
— Це мені спало на думку випадково, — сказав Льова. — Але ти не пожалкуєш… це розумна й цікава дівчина…
— Якби я почав цікавитись дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово «дівчина» — ти вслухайся в нього, — містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, українка. Мушу ж я десь на практиці застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна річ — нашій увазі рекомендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким розмовляти!
— О, вона чудово розмовляє по-українському, — радісно сказав Льова.
— Тільки умова — на півгодини. Я вірю в твої найкращі почуття до мене, вірю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний у мене настрій, — сказав Славенко, пускаючи дим. — Чергова серія моїх спроб закінчилась блискуче. Беруся тепер за нунклеопротеїди! До речі, де ж живе ця Бісектриса{20}, ця мадемуазель Помпадур{21}?
— Дуже близенько, на Жилянській, чотири квартали звідси…
— Це спрощує справу. Ходімо. Ах, чорт! — раптом скрикнув він. — Сьогодні день, коли я роблю візит шановному професорові Маркевичу! Але в мене сьогодні нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…
І він переказав телефоном професоровій покоївці Пелагеї, що нездужає, просить вибачити й прийти не може.
— Бачиш, ти призвів мене до брехні, — сказав він Льові. — Але до брехні я ставлюсь цілком розумово: мені не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.
— Але час скажено йде, — сказав він, беручи на вулиці Льову під руку. — Пам'ятаєш наш саморобний шпиталь на польському фронті?… Як це давно було! Чорт бери, так і зістарітись непомітно можна.
— Ми вже й так старі, Юрію, — меланхолійно зауважив Льова.
— Не в тому, зрештою, річ, старим чи молодим бути. Про мене старість навіть приємніша, спокійніша, але ж умирати не хочеться! Умирати ніколи не буде приємно, теорії Мечникова{22} надто нереальні… Слухай, скажи зараз щиро, — ти справді не боявся небезпеки на війні, чи просто вдавав?
— Ні… справді не боявся… Так виходило, що не боявся.
— Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш.
— Бачиш, Юрію, — обережно промовив Льова, — це зовсім нічого не важить, як людина виглядає…
— Що? Ну, покинь… Лице — дзеркало душі. Ти ж усе-таки медик!
Юрій Олександрович почував себе чудово. Його душа по скінченні чергової серії спроб нагадувала щось ніби першотравневе свято, уквітчане переможними прапорами. Це був блажений настрій безтурботності, хвилина розснаження скупченої довгий час психічної енергії перед новим її напруженням.
Коли вони підійшли до будиночка на Жилянській вулиці, Юрій Олександрович мимоволі засміявся.
— Що за халупа, — сказав він. — Уявляю, які монстри тут мешкають! Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення. Ні, Льово, я зовсім перестаю вірити в її високі прикмети.
В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною.
«А она смазливая», — байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.
— Прошу знайомитись далі, — сказала Марта.
— Давид Семенович Іванчук, — промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.
— Дмитро Стайничий, — сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.
— Вибачте, — сказав Славенко, — я не дочув вашого по-батькові.
— Я його не сказав.
— Дмитро принциповий ворог по-батькові, — сказала Марта. — Прошу сідати! Льово, ви на ліжкові, у мене ж тільки три стільці.
— Чим же пояснити вашу зневагу до батьків? — спитав Славенко, обережно сідаючи на стільця, що не викликав до себе довіри. «Яка дурниця, що я тут», — подумав він.
— Ніякої зневаги, — відповів Дмитро. — Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам'ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».
— Якщо логічно продовжити вашу думку, товаришу, — всміхнувся Славенко, — то ще раціональніше було б звертатися на «пан»!
— Та це ж контрреволюція! Гідра контрреволюції, ха, ха! — зареготав кооператор.
— Але така раціоналізація суперечила б нашій соціальній практиці, — незичливо промовив інженер. Подумавши трохи, він додав: — Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що.
— Або «тиша», «триша», «твиша», — підхопив кооператор.
— Та покиньте, нарешті, товариші! — скрикнула Марта. — Ви всі страшенно нудні! Все хочете зраціоналізувати й зробити практичним.
— Цього вимагає життя, — сказав Дмитро.
— А ви від нього нічого не вимагаєте! Правда, Льово?
— Я цілком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.
— Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.
— Всіда готов, — сказав кооператор.
Всі, крім дівчини, зразу ж закурили, причім Давид Семенович, маючи через бідність свою жахливі цигарки, почастувався в Дмитра.
— Хто заговорить
