Борислав смiється - Іван Якович Франко

— Але ж, синку, — скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!

— Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

— Але що ж ти будеш дiяти?

— Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!

— Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

— Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся — зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, — о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

— Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.

— Але де ж ти пiдеш?

— Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.

— Але ж богом кленуся, що не скажу!

— Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!

Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.

— Та що тото! — сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. — Жебраковi якому даєш, чи що?

— Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:

— Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.

— То прийдеш? — спитала мати радiсно.

— Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, — i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, — нiкому о мнi не кажи анi слова!

— Нiкому?

— Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!

— Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.

— Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

— Боже мiй! — скрикнула Рифка, заламуючи руки. — Доки ж так будеш жити!

— Доки менi ся схоче!

I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

— Панi, панi!

Рифка живо отямилась i створила дверi.

— Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонiвши, мов грань.

— Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.

— То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?

— Але менi здавалося, що мя панi кличуть? — несмiло закинула служниця.

— Марш до кухнi, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?..

III

Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тої вiчної змори.

Одного рана, ще перед шостою годиною, кiлька робiтникiв сидiло на дилинах та камiннi, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тiм, о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся довкола i остро крикнув:

— А що, всi ви ту?

— Всi, — вiдповiв майстер мулярський.

— Зачинати роботу!

Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата, нанятi до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли на кобильницi; велика машина людської робучої сили зо скрипом, стогнанням та зiтханням почала входити в рух.

Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний, схорований, i завернув на плац будови.

— Дай боже добрий день! — сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.

— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?

— Та нiби здоров, — вiдказав Бенедьо. — Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!

— Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!

— Га, що дiяти, — вiдповiв Бенедьо, — що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене?

— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованиям. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.

Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.

Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.

— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь