Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
Торговий центр уже прикрасили до свят, хоча була ще тільки середина листопада. Ялинкові кулі, свічки й пластмасові Миколаї заохочували купувати подарунки. Від самої думки про Різдво Лінці ставало сумно. Може, мама до того часу повернеться? І куди вона, власне, поїхала?
Раптом у вітрині відбилося знайоме обличчя. Каська? Лінка озирнулася.
— Привіт.
— Ой, привіт. Познайомся… це мої… батьки, — Каська ледь помітно завагалася.
Касьчині тато й мама виглядали привітними.
— Це твоя однокласниця? — допитувалися.
Дивно. Лінка не могла пригадати, щоб мама чи Адам так рано пішли б із нею до торгового центру.
— Вирішили щось купити? — запитала, щоб якось підтримати розмову.
— Так… Тобто, ми хотіли купити кілька книжок… Касі зовсім немає чого читати. Ми йдемо до «Емпіку».
— Ага, то я вже собі піду.
— Ні, ні, ходи з нами, будь ласка.
В «Емпіку» вони купили Касі ледь не цілу полицю з молодіжними книжками. Потому дали доньці гроші.
— Може, запросиш подругу на якесь тістечко? А ми вже підемо додому.
Дівчата пішли не до кав’ярні, а до фастфуду. І там Каська їй сказала.
— Вони мені не справжні батьки.
— Як це? — Лінка замалим не вдавилася.
— Та так. Спершу я не хотіла нікому казати, аби ніхто не знав, що я не така, як усі, але ж я однаково вирізняюся, га? І так видко, що я із сиротинцю.
— Із сиротинцю?
— Ну, з дитячого будинку. Ти не знала?
Каська провела в дитячому будинку все життя. Маленькою вона мріяла, що колись прийде якась вродлива золотокоса пані в блакитній сукенці й з-поміж усіх дітей вибере саме її. Проте ніхто її не вибирав. Дитиною Кася дуже хворіла, невідомо було, чи вона взагалі ходитиме. Тому ніхто не хотів її брати. А потім, коли стало зрозуміло, що з нею все гаразд, дівчинка була завелика. Скільки ж вона проплакала, що не матиме батьків.
— Доки ти там, неважливо, що коли тебе хтось всиновить чи вдочерить, то це не будуть твої справжні батьки, бо справжніх або нема, або ж вони від тебе відмовилися. Мрієш про власний дім, про когось, хто належатиме лише тобі. Я вже думала, що ніколи цього не дочекаюся. Не знаю, чому вони вибрали мене.
— Може, не люблять малих дітей?
— Може й так. Моя… мама, мабуть, хотіла знайти собі подругу, з якою можна буде купувати одяг, ходити до кіно, ну, сама розумієш. Ну, і вони вже немолоді, може, боялися, що коли візьмуть малу дитину, то ніхто їм не повірить? Я оселилася в них перед самими канікулами. Разом переїхали до нової, більшої квартири. Здається, вони хотіли почати все спочатку. Тому я називаю їх мамою й татом, щоб усі думали, що це мої батьки.
— А твої справжні батьки? — наважилася запитати Лінка.
— Не знаю. У дитбудинку ні про що не можна дізнатися. Це заборонено, — вона завагалася. — Та одного разу я дещо підслухала. Здається, моя мама від мене відмовилася. Не хотіла мене, бо я була хвора.
IV
Лінка не могла перестати думати про Каську. Як воно бути без батьків? І раптом відчула несподіваний страх. А що, коли мама не повернеться? Може, усе так, як спершу казав Адам, може, мама з кимсь познайомилася й переїхала до нього? Навіть, якщо вітчим і переконував її, наче причина маминого виїзду не в цьому, хіба Лінка могла йому повністю довіряти? Може, мама народить собі ще одну дитину, а її залишить тут назавжди? Або в якомусь дитячому будинку. Адже Адам їй не рідний батько. А якщо вона стане нікому непотрібною, і потрапить до сиротинцю?
Спогади не давали їй спокою. Весь час поверталися уривки розмов, якісь картини. «Я мушу більше довідатися про своє дитинство», — вирішила вона. Лінка відчувала, що в цьому криється якась таємниця. Вона боялася того, про що може дізнатися, та усвідомлювала, що коли чогось не зробить і не взнає, що було причиною її кошмарів і сонних видінь, то ніколи не заспокоїться. А може, таким чином довідається, де її мама?
Глянула у вікно. Падав перший сніг!!! Над дахом костьолу кружляли чорні птахи. Лінка пригадала собі галку в Сероцьку, яку вона хотіла поховати в землі. Згадалися бабусині слова: «Довелося допомагати тобі копати, земля ще не відтанула після зими». «Після зими?» — раптом подумала дівчина. Дивно. Адже в Сероцьку вона проводила тільки літні канікули. Мама не хотіла їздити туди взимку чи навесні або восени, мовляв, там холодно, а опалення погано гріє.
Вона взагалі не любила там бувати, коли Лінка підросла, може, цей дім викликав забагато асоціацій із татом, адже він там виріс. Його колишня кімната залишилася такою самою, із сосновим письмовим столом та етажеркою. Наче пам’ятник хлопцеві, якого вже не було на світі. Лінці це не заважало, навпаки, подобалося порпатися в татових старих книжках.
Бабуся Стефа на кухні готувала соус до спагеті.
— Ба, слухай… Пригадуєш, коли я була малою і їздила до Сероцька?
— Їздила, аякже.
— На канікули, так?
— Так. Мама відвозила тебе до баби Божени на місяць, іноді навіть на два, якщо була дуже зайнята. Розумієш, я працювала, а мама твого тата вже ні. У неї був час, щоб тобою займатися.
— А взимку ми туди їздили, або навесні?
— Здається, ні. А чого це ти так допитуєшся? — із підозрою глянула вона на онуку.
— Нічого, мені здавалося, ніби я пригадую щось таке… наче була там узимку або ранньою весною.
— Може й була, яка різниця, — Лінці здалося, що баба виглядає роздратованою.
«У принципі жодної різниці, — думала дівчина. — Але чому мені здається, ніби всі від мене щось приховують?»
Тоді вона вирішила, що поїде туди, до баби Божени. Може, вона щось знає про маму? Бабуся Стефа не скаже нічого, це вже зрозуміло. Краківська бабця була непохитною мов скеля, а її крижаний погляд міг пронизати з-за квадратних скелець окулярів так, що зникало будь-яке бажання про щось розпитувати. Баба Божена — то інша справа. Вона хороша й лагідна.
