Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:

– Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.

– За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!

– Ганьба!

– Зрада!!!

– Геть попа-гайдамаку!!!

Подивившись та послухавши все, що тут відбувалося, Князь тепер розумів своїм великодержавним розумом, від чого цей народ терпить усі біди. Між сенаторами – переважно великими магнатами – ніколи не було взаємної довіри, узгодженості, і кожен тягнув лямку у свій бік, користуючись із того, що влади над ними ніхто не мав. Магнати зневажали короля, а прості люди зневажали й ненавиділи їх усіх разом взятих. У Росії все зовсім по-іншому: мужики свою владу люблять – і правильно роблять…

Такі думки літали в його голові, коли він ішов на зустріч із деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну віру магнати провалили, та так, що у вухах досі чується цей лемент «Вето!», «Нє позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Він навіть головою покрутив, щоб відігнати набридливі думки.

Князь відчинив двері і зайшов у кабінет, сів на чільному місці. Уздовж стола на розкішних кріслах розсілися сенатори впереміжку з російськими дворянами. Усі дивилися на нього.

– Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всі тут присутні усвідомили, що я не відступлюся, що буду тут сидіти і вас буду тримати до тих пір, доки ми не приймемо того трактату, який, нарешті, припинить суперечки між православними і католиками на Правобережжі Дніпра.

Він замовк – і тим скористався один із сенаторів.

– Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, – це пряме втручання у наші державні справи. Сенатори ніколи на це не погодяться.

Князь подивився на нього.

– Та чув уже, справжню бурю там підняли. Але трактат потрібен, щоб заспокоїти державу. Не забувайте, що ми ваші найближчі сусіди і мусимо бути впевнені, що у вас все спокійно, що не назрівають бунти, авантюри й інше зло. Тому я не хочу більше про це говорити. Я готовий вислухати ваші пропозиції щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто підсадив вашого короля на престол і завдяки кому ви все ще зберігаєте владу, панове сенатори.

Князь переможно окинув оком присутніх, залишився задоволеним. Видно було, що всі зрозуміли його позицію і сперечатися більше ніхто не буде.

Заговорив один з магнатів.

– Княже, безперечно, ви маєте вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаєте, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство ніколи не пристане на умови трактату, де зрівнюється православ’я з католицькою вірою. А тут ще цей піп-гайдамака з’явився у залі. Це й розлютило магнатерію.

– Заждіть, – не розуміючи, перебив князь. – Мельхіседек – поважна людина.

– Проте його ще знають як поборника уніатства і першого товариша гайдамаків. Він бунтар, закликає хлопів до рокошу, до непокори.

Князь насупився, подзвонив у дзвіночок – тут же ввійшов лакей, поклонився.

– Знайди мені і запроси ігумена Мельхіседека в мій кабінет. Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко.

– Ви посилали за мною, княже, – у кімнату ввійшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати півгодини, і це неабияк злило князя. Проте, він не зробив Мельхіседеку будь-яких зауважень, а відразу перейшов до суті.

– Так, панотче. Ми б хотіли вислухати від вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаєте, як ваша поява на сеймі розізлила шляхту. Шановні сенатори звинувачують вас у зв’язках із гайдамаками, у закликах до заколоту навіть. Що ви можете сказати?

Панотець спокійно вислухав князя, також спокійно «тримав» тяжкий його погляд.

– Я, пане, ніколи до бунту не закликав, а лише благав людей об’єднатися навколо віри батьківської. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи він гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усі рівні. А я все життя своє служив вірі православній і Господу нашому, і допоможи мені, Боже, у тому служінні і дні свої закінчити.

Отець говорив сильно, рішуче й спокійно – так що запитань до нього більше не виникало. Князь замислився. Йому треба була спровадити ігумена назад у монастир, і зараз була якраз слушна нагода. Хоча ні, його треба лишити при собі, а послати когось іншого – молодшого. Князь підійшов до нього впритул, навіть легко обійняв за талію. Заговорив тихо, майже пошепки.

– Я все розумію, це провокація, якою вправно керує Київський воєвода – наш злий ворог, а також група його однодумців. Ці люди мають у своїх руках неабияку силу. Я впевнений у тому, що ні сьогодні, ні навіть через десять років нам із ними не вдасться домовитися. Таким можна тільки зламати хребта…

Мельхіседек уважно його слухав, не зрозуміючи, чого від нього хочуть. Він збирався сюди, щоб давати пояснення, вислуховувати догану, а натомість чує князівське одкровення.

– Не зовсім розумію вас, княже.

Князь заходився знову пояснювати.

– Я дуже ціную роботу, котру ви виконали. Проте я переконаний, що зараз ваша присутність буде більш потрібною там, на Україні.

– Але ж я делегований до сейму. Моє місце тут, – запротестував ігумен. – До того ж на