Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Жульєтто, іди вже спати.

Вона змовкала, приязно дивилася на мене, потім цілувала:

— Як чудово час від часу отак між собою погомоніти.

Якогось чудового вечора ми вечеряли, аж раптом мама запропонувала в неділю по обіді сходити в кіно на розрекламований «Форт Аламо» Джона Вейна[46]. Мене розривало від бажання його подивитися. Ще за багато місяців до виходу картини я верещав від захоплення Деві Крокеттом[47]. Тоді батько навіть подарував мені шапку зі штучним лисячим хвостом. Мама добре знала, що мені буде важко встояти. Тато вдав, що вперше про це чує, і вигукнув: «Який фантастичний замір!» На додачу він запропонував після сеансу повечеряти в «Ґран Контуар». Він хотів піти в кінотеатр на бульварах: велетенський екран дарує незабутні враження від перегляду. Усі дивилися на мене в очікуванні відповіді. Але її не було. Я мовчки підвівся з-за столу. Переступаючи поріг, завагався. Обернувся, розтулив був рота… І повернувся назад, розтягуючи задоволення від моменту. Одне моє «так» поставило б крапку в холодній війні, і життя пішло б своїм звичаєм. Дістав би ще й неймовірний фільм на додачу. Але ж я так прилюбився до мазохізму та провокацій. Тож я забив останній цвях:

— З наступного року я хотів би навчатися в пансіоні.

Тато аж розгубився. Мама так і сиділа із роззявленим ротом. Франк наче теж був здивований. Я нічого не пояснив. Мені було начхати на їхню відповідь поза тим, буде вона позитивною чи негативною. Якби вони миттю погодилися, для мене б це багато не важило. Не знаючи, що сказати, вони розгублено ззиралися. Урешті мама запитала:

— Чому?

Я витримав театральну паузу:

— Щоби більше вас не бачити.

І ефектно покинув їдальню. Ця сцена мені коштувала «Форту Аламо» на панорамному екрані. Мені раптом стало млосно. За єдину втіху я мав той факт, що вони також пропустять фільм. Я сидів у себе, вагаючись, бо був за крок від публічного каяття та саме збирався здати позиції. Прилипнувши до міжкімнатної стіни, я почув відгомін сварки батьків, дужчої, ніж зазвичай. Оце вперше тато вийшов, неабияк грюкнувши дверима. Мама зайшла в мою кімнату. Я удав, що дико захоплений «Умовами людського існування»[48]. У мене пашіли щоки. Стукотіло серце. Я намагався не виказувати паніки. Вона сіла на краю ліжка. Мама спокійно дивилася на мене. Я вчепився руками в книжку, але не міг нічого прочитати.

— Мішелю, нам треба поговорити.

Я опустив книжку.

— Ви що, не в кіно?

Вона пильно на мене глянула, очікуючи на пояснення. А як їй це вдасться, якщо я сам чиню не думаючи? Відчувалося її збентеження. Я удав, що й далі читаю.

— Ти мене лякаєш. Якщо й далі поводитимешся в такому дусі — ступиш на пропащу стежку. І зовсім скоро занапастиш собі життя. Тоді я вже нічим не допоможу.

Я вистромив носа із книжки, ще й так здивовано, ніби нічого не чув.

— Пансіон? Ти це серйозно?

Я відповів, що саме цього я й хочу. Мама захитала головою:

— Що з тобою, Мішелю?

Я міг би зареготати й сказати, що то не більш як злий жарт, бо насправді я так не думаю. Але щось мене силувало зсередини:

— Віддам перевагу пансіону. Так буде краще, хіба ні?

Я повернувся до неї спиною і став читати далі. Я відчув, як вона підвелася. Але не чув, щоб вийшла з кімнати. Вона чекала. Я обернувся. Вона глянула на мене. Ми дивилися одне на одного. Я підсвідомо відчував, що програє той, хто заговорить першим. Я глядів на неї без зарозумілості й нахабства. У їдальні задзвонив телефон. Ніхто не знімав слухавки. Усі вже пішли. Ми залишились удвох. Безупинний дзвін не вщухав. Ми безмовно завмерли. Дзвін стих. До оселі повернулася тиша й осіла поруч із нами. Ось мама підвела руку. Та, злегка тремтлива, заклякла в повітрі. Я не рухався. Мама неабияк вдарила. Постраждав Мальро. Моя книжка шугонула до стіни. Мама взялась за ручку й вийшла з кімнати. Грюкнули вхідні двері. Я залишився наодинці в порожній квартирі. Телефон знову задзвонив. То нехай. Цього вечора Нерон вирішив, що наша розлука затягнулася. Він повернувся до моєї кімнати й улігся на звичному місці, у ногах ліжка.

Наступного ранку Марія повідомила, що я йду в ліцей сам. Мама за мною більше не прийде. Пополудні мене викликав наш головний наглядач Шерлок. Це був сухий вайлуватий чоловік, наділений природною владністю. Усі замовкали від одного його вигляду, припиняли гасати коридорами, потуплювали очі, проходячи повз. Було щось таке в його погляді, що робило з вас винуватого. А втім, він ніколи не підвищував тон, ніколи не накидався на учнів. А ось П’єр Вермон його обожнював, навіть запевняв, що це один із найосвіченіших людей, яких бачив світ; філософ, що відмовився від викладання на користь адміністративної роботи. Шерлок попросив мій пропуск і підозріло його перечитав. Моя особова справа лежала розгорненою на столі. Він кидав погляд то на папери, то на мене, і це злегка бентежило.

— Маріні, у вас невисока успішність. Особливо з математики. Буде так і надалі — залишитеся на наступний рік. Маєте на реабілітацію останній триместр. У вас в запасі рік, було би шкода його втрачати.

Він порвав жовту картку, замінив світло-зеленою, яку підписав, відчепив моє фото, приколов зверху і клацнув штемпелем. Зелена картка означала вільний вихід після занять. Він подав мені пропуск. А коли я його взяв, сказав:

— І щоб я більше не чув, що ви тиняєтеся по бістро. Зрозуміло?

О п’ятій я чекав, що за мною хтось прийде, але нікого. На якусь мить мене охопило бажання побігти до мами в магазин, перепросити й зізнатись, як мені шкода. Але я передумав і вирішив повернутися додому. Ніколя першим дізнався про мою маленьку зміну пріоритетів, коли я відмовився піти з ним у «Бальто» чи «Нарваль». Я не розповів йому про Шерлока. Мені треба братися до уроків, інакше… Ніколя був істинним реалістом та говорив, що думає, просто в очі:

— Ти і математика — речі несумісні. Не переймайся, у багатьох професіях обходяться і без неї.

Якщо Бог є, то він свідок — я старався. Чесно, я намагався. Я витратив на це шалену кількість часу. Як і