Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Дев'ять днів з десяти діти в школі. Зі мною вони лише тричі на місяць, коли приходять додому. Та й це не так уже страшно. Я їх заганяю до «вітальні», вмикаю стіни — і все. Як при пранні білизни — ви вкладаєте білизну в машину й закриваєте кришку… Ліпше все зберігати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не запідозрить… У штаті Меріленд є містечко, що налічує всього двадцять дев'ять чоловік; навряд чи на те містечко коли-небудь кидатимуть бомби; там зберігається повне зібрання творів Бертрана Рассела… [43]
Біля деяких абзаців були маргіналії. Його каракулі практично нечитабельні, за винятком примітки внизу третього розділу: «Усі ми Монтеґи[44]?!»
6
Наступні тижні виявилися нестерпними. Я перетворився на такого собі зачумленого, на якого всі показують пальцем. Родина й сусіди дивилися на мене скоса, як на малолітнього хулігана. Завжди привітна Марія зміряла поглядом так, наче я плюнув на розп’яття. Тітонька Бардон, консьєржка нашого будинку, проводила мене розчарованим поглядом. А її чоловік, якась дрібнота при Паризькій мерії, у присутності моєї мами дозволяв собі зауваження на кшталт:
— Вам би не завадило витирати черевики об килимок, юначе. Слід поважати працю ближнього.
І тут мама заходилася:
— Мосьє Бардон має рацію, Мішелю. Ти нічого не шануєш.
Але мене більше розсердили шпильки цього пужадиста, аніж обмеження, що спали на мою голову. І я помстився. Щоразу як я помічав собаче лайно, то вляпувався простісінько в нього, а потім солодко втирав його ногами в їхній килимок. А ще мене позбавили телевізора по четвергах і я був змушений невилазно працювати у своїй кімнаті. Коли я виявляв хоч найменший натяк на непокору порядкам, Марія мала за настанову негайно телефонувати моїй мамі. Це коштувало мені регулярних прочуханок. Я тільки погіршував своє становище: відмовлявся визнавати провину й сидіти тихо. Щезла навіть та незначна кількість відвойованих свобод. Я знову перетворився на дитину, яку мама відводить до ліцею та забирає звідти. У паніці я шукав татового порятунку від маминого виховання. Тато довго вагався і змінював думку, врешті майже впевнено видав:
— Буде так і не інакше.
Мама твердо вирішила докрутити всі гайки самостійно. Вона замислила знову допомагати мені з навчанням — лише цей процес потребує спільних дій обох сторін. Я ж заповзявся не брати в цьому участі. Якось тато запропонував забирати мене зі школи, усе одно він часто звільняється раніше від мами. На що дістав категоричну відмову, відтак більше не наполягав. Навіть Франк намагався мене захистити, але вона швидко поставила його на місце. Мама вбачала в усьому частку його гріха, зокрема винуватила Франкових дружків. На публіці ховаючись за усмішкою, вона керувала домом, як підприємством Делоне: енергійна жінка, яка звикла, що її всі слухаються. Якось я був понадіявся, що режим роботи завадить їй забирати мене після занять. Але вона домоглася від директора дозволу щовечора залишати мене в ліцеї до сьомої. От і скінчився футбол із друзями. Більше я від того працювати не став — використовував цей час на читання. Під тиском обставин я був змушений відмовитися від скарбів муніципальної бібліотеки, натомість ходити до вбогої шкільної, яку наповнювали суто твори, подаровані учням у винагороду за успішне закінчення навчального року.
П’єрова книжка мене цілком полонила. Написане Бредбері надихнуло мене вдатися до конфронтації. Слід уміти опиратися, не здаватися та не поступатися, а сприймати перевагу в силі як належне. Тому я легко вирішив очевидне. Я захищатимусь так, як можу: я більше не розмовлятиму. Ні з ким. Отаке вам від мене покарання. Я обволікся захисною мовчанкою — відповідав лише невиразним бурчанням. Коли я ввечері виходив із Генріха IV, мама вже чекала в машині. Я сидів, ігноруючи її запитання про те, як минув мій день. Коротку подорож переповнювало незручне й кумедне мовчання. За столом я втуплювався у свою тарілку та насолоджувався ніяковою атмосферою, далі без попереджень ішов з-за столу до своєї кімнати й більше не висовувався.
Вони навіть не здогадувалися, що я з ними просто бавився. Цікаво, скільки часу можна прожити, не розмовляючи з батьками? Я відчував у собі сили затягти цю маленьку гру надовго. Вони були переді мною безпорадні. Я більше не розмовляв. І тішився від відкриття досі невідомого важеля впливу. Я й не припускав, що тиша — то так бентежно. А ось Нерон страждав від моїх розваг. Йому бракувало уваги, і він мене покинув задля нового прихистку в кімнаті Жульєтт. Сестра ж була тільки рада. Отак спливло півмісяця, я почав відчувати втому. Батьки постійно через мене сварилися, правда, ніколи в моїй присутності. Мене втішали їхні крики. Мама виявилася неготовою до такої підривної кампанії. Я ігнорував усілякі спроби примирення чи натяки на це. І спостерігав, як вони метушаться, позаочі мене обговорюють, ще й так, неначе я взагалі хворий. Запитання: «А якщо в нього якась невидима нам проблема?» — спричинило потребу в консультації спеціаліста. Обіграти мені не вдалось лише Франка. Він вимагав, щоб я припинив корчити дурня.
Одного недільного дня дідусь Делоне запросив свого друга, професора медицини за сумісництвом, до нас на обід. Він аускультував[45] мене заочно дві години. Опісля я дізнався від Жульєтт, що він вирішив, що я втомлений та подавлений, і прописав заняття спортом та курс вітамінів. Щоранку я отримував свою законну склянку свіжовичавленого апельсинного соку. А ось до футбольної команди мене так і не записали. На кожне поставлене запитання я, трохи вичекавши, нерішуче знизував плечима і врешті повертався до своєї кімнати — читати.
Кілька разів до мене навідувалася Жульєтт. Вона вмощувалася на
