Не повертайся спиною до звіра - Тетяна Ковтун

— Політика, любий мій. Те, куди ти рвешся, а тебе не беруть. Усі ризиковані публікації, в яких фігуруватиме опозиція, Чорнята «гаситиме» ситим патяканням грошовитих мішків незалежно від їхнього політичного забарвлення. Ось саме такі публікації ти й готуватимеш.

Під напруженими поглядами батька й сина вона пройшла до спальні, де з відчуттям огиди стягла з себе пропахлий сигаретним димом діловий костюм. А на столі вже парував чай і апетитно запахла смажена картопля. Чоловіки розставляли закуски. З’явилося шампанське. Надія вийшла до них у смугастому халаті.

— Затям собі, що зміна власника газети, — а тепер це ваш редактор, — означає зміну і кадрової політики, і системи оплати праці, і стосунків з профспілками. У цій грі рахунок буде на користь роботодавця. Ти все це на собі відчуєш. Єдине, від чого не можу тебе застерегти, — викривальні публікації, журналістські розслідування. Таких, як ти, не втримаєш на короткім повідку. Кажу це на той випадок, якщо Чорнята піде проти влади ва-банк. Хоча, не думаю, що він зважиться. У будь-якому разі, хоч би як не склалася твоя журналістська доля, прошу тебе, будь обережним!

І вона тихо, повільно вимовила слова, яких насправді не збиралася говорити:

— Не існує такого редактора, який би не хотів пропіарити своє видання. А випадок з Георгієм Гонгадзе — надзвичайно потужний піар. Тільки для кого — це загадка. До речі, наскільки мені відомо, Гія шукав за кордоном дечиї банківські рахунки, а далі з ним сталося нещастя…

Євген широкими кроками міряв кімнату.

— Ну ти й загнула, ма! Хто зна, чи знадобиться така порада, але все одно дякую… Боже, я за цією газетою зовсім забув!

Він ляснув себе по лобі й зник у кухні, звідки за мить виринув з букетом.

— З приїздом! Давай про приємне. Знаєш, що я маю з цього інтерв’ю? Одне гарне знайомство. Хто-хто, а Настя Невінчана вже точно впізнаватиме мене за будь-яких обставин.

— Настя Невінчана? Це ж дочка моїх загиблих друзів із Запоріжжя! Бідолашне дівча. Її батьки, до речі, теж були журналістами й обоє загинули в дорожній аварії…

Надія якусь мить подумала, чи варто, але все-таки сказала:

— За доволі загадкових обставин… Згодом опікуном Насті став Ігор Самохін, тоді ще заступник херсонського «губернатора», — провадила вона. — Не знаю, куди він потім подівся. То Настя тепер у Києві?

— Авжеж!. Самохін тусується в партійних колах а Настя навчається на юрфаку і працює помічницею в того самого Бориса Шевченка. Якось я її бачив тут, в Ірпені, — сказав Євген.

— Сюди багато киян приїздить, — долучився до розмови старий Лось, відкорковуючи шампанське. — Тут же Центр кобзарського мистецтва.

Микола Петрович років із десять був депутатом Ірпінської міськради й полюбляв часом нагадати про свою роботу в комісії зі збереження національної культурної спадщини.

З цієї хвилини в Надії поліпшився настрій. Ніби вперше помітила, яким дорослим став її син. Таке й раніше траплялося. Одного дня, коли Женя був ще зовсім маленьким, вона глянула на сина й несподівано для себе зрозуміла, що його очима дивиться нове покоління і її дитя вже сьогодні у чомусь мудріше за неї.

Редакційний гул перестав заважати. Тепер він уже налаштовував на роботу. Євген занурився в аналітичну статтю й незчувся, коли підійшов обід. Чубенко за графіком здав економічну сторінку й замислився, з чого почати підготовку наступної сторінки, коли до його самотньої келії по-свійськи зазирнув сам Дмитро Чорнята.

— Ходімо, поговоримо.

У кабінеті шефа останнім часом змінилися божки. Хоча над столом, як і раніше, висів офіційний портрет Президента, кудись у невидимий куток було відсунулася рамка з фотографією улюбленого Генпрокурора. Поменшало брязкалець — сувенірів, якими донедавна закидали редактора численні візитери.

— Ти вже маєш, що поставити на вівторок? — поквапливо спитав шеф і, не чекаючи на відповідь, промовив значуще: — Завтра підеш на форум «Україна і XXI сторіччя». Будуть присутні Президент і прем’єр. Визначиш за обстановкою, у якому вигляді подавати матеріал.

Шеф опустив очі, ніби вчитуючись у шпальту. Як на керівну вказівку — сказаного було замало. Хлопець завмер посеред кабінету, однак на лукаво-простакуватому обличчі шефа не вловив і натяку на бажання говорити далі. І це все? Отже, на форум запрошують пресу. А страшне обвинувачення, висунуте опозицією через загибель Гонгадзе? Чи питатимуть про це журналісти? І яку роль відведено йому, Євгену, на цьому заході — протокольного статиста?

Обминаючи розгубленого Чубенка, редактор швидко вийшов із кабінету й подався до заступниці. Та сиділа за столом із замисленим виглядом Сафо; її прозорий мов у русалки, погляд було спрямовано кудись удалечінь, а на устах вигравала тиха посмішка. Картинка плавала на моніторі, марно силкуючись привернути її увагу. З колонок лунала заспокійлива музика.

— Що ти таке написала знову? — Чорнята потрусив перед носом Каперс шпальтою, з її памфлетом, що рябів редакторськими правками.

— Ви з чимось не згодні? — Лера хижувато випросталась, іронічно кивнула, певно, в бік Печерських пагорбів. Потім глянула на правку і виклично додала: — А хіба в України є зовнішня політика?

Обоє раптом озирнулись — у дверях застиг Чубенко. Він скористався короткою паузою, щоб настирливо перепитати:

— Куди й о котрій годині мені йти?

— Політехнічний університет, десята ранку, завтра, — сказав редактор відвернувся й знову гнівно труснув шпальтою в Лери перед обличчям.

Вона нервово крутнулася в кріслі. Це означало: Чорнята дістав до печінок.

— В України відсутня власна зовнішня політика, так само, як і економіка, — голосно, з притиском повторила вона.

Хлопець вийшов і зачинив за собою двері. Він не мав права втручатися в розмову. Що ж до економіки, то з цього приводу таки міг би висловити власну думку.