Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Ісусику, в нас немає нікого з таким ім’ям.
Більше, напевно, мені не сказав би й Шота Шериф. Не встиг я спитати, чи можна ще з кимось переговорити, як Прист схопив мене, злодійкувато озирнувся, чи ніхто не дивиться, і прошепотів: «Юначе, цей договір повинен діяти. Повинен». Він майже благав. Я ще трохи порозпитував його «братиків» про якісь дурниці, приміром, чи знають вони, що виконавиця «Ще, ще і ще» була порнозіркою[352], і пішов.
На днях Прист підшукав мені декого більш корисного. Він привів мене в якийсь неймовірно загиджений провулок, у тому кварталі Кінгстона, де верховодить ЛПЯ, і там познайомив із хлопом, що виявився одним з тих, хто втік з Ґрін-Бею; так я вперше зустрів «реального братана» з реальної банди «Венг-Ґенг». Хлоп відвів мене в бар, футів за двадцять від місця зустрічі, і почав говорити. За його словами, той Джуніор Соул прослизнув у Саутсайд — це територія ЛПЯ, — де затусив з «Венг-Ґенгом» і бовкнув, що армійцям бракує людей на охорону будівництва в Ґрін-Беї. Потім Джуніор Соул зв’язав їх з такою собі Матою Харі з кінгстонського готелю, а та сказала, що хлопці скоро отримають волини плюс по триста американських доларів на брата, а для закріплення угоди ще й трахнулася з трьома чи чотирма з них. Прист усе ж розповів мені про Джуніора Соула, але цей, що вижив після відстрілу на побережжі, розказав ще й про таку собі Селлі К’ю (аж ніяк не ямайське прізвисько). Бідоласі на вигляд нема й сімнадцяти, але для Джемдауну він усе одно застарий — як для першого траху.
— Тож Джуніор Соул з’являється, чотирнадцятого січня, — пригадує він після того, як я віддав йому свою пачку «Мальборо», сімдесят баксів та касету Джеррі Рафферті[353], що невідь-як опинилася в моєму рюкзаку. — Він під’їхав з двома «швидкими», і мені це здалося підозрілим, — сказав хлопчина. Але юному шоті тоді було сказано, що в обумовленому місці на нього чекають волини, які треба лише піти і взяти, — а це ж все одно що сказати нарику: «У смітнику, в кінці провулка, лежить нічийний пакет з героїном». Те, що він тоді розповів, було дуже важливою інформацією, тільки я не надто пригадую її. Треба перевірити в записах.
«Ми ж були, в основному, растафарі, а нелейборити. — Ось воно. — Ми ніколи не лізли в політику Розумієш? І в кишеню нікому не заглядали, тож працювали на кого хотіли. Розумієш?» — Однак то був січень, відразу після Різдва, й усі знали, що в гето ні в кого немає грошей; гірше того, «Венг-Ґенг» розсварилася з іншими бандами Кінгстона. — «Коли почалося нове будівництво, з’явилася потреба в охороні, але щоб вона була зі своїми волинами. Знаю, що видається це не зовсім правильним, та коли на півночі матуся каже чоловікові, що малюку потрібна їжа, а матуся на півдні каже, що дитині край треба шкільна форма, то про деталі якось не задумуєшся. Тож той чувак зв’язався щодо волин з армійцями, — але ж ти розумієш, що вони не такі швидкі зі зброєю, як Прудкий Дро Мак-Ґро. Якби йшлося про поліцію, я б не тільки не повівся, а ще й побив би того Джуніора Соула. Та нам не було чого хвилюватися через армійців, головне — не переходити їм дорогу. Як я казав, у політику ми ніколи не лізли. Але я тоді нічого не знав, і раптом армійці нам кажуть: „Ставайте он туди, біля мішені“. І тут я різко впав, таке як знепритомнів, ще до того як вони почали стріляти. Повзу через колючі кущі; а я ж іще був і босим. Я боявся навіть дихати, поки повз із того стрільбища до місцини з очеретом. Вони вислали гелікоптер — нас шукати. Дивно, що не знайшли: мої ноги так подерли колючки, що кривавий слід вів аж до схованки в очереті. Добре, що я знав Ґрін-Бей. Я врятував чотирьох: вивів їх із чагарів у очерет (дякувати Богу, він виріс високим і сховав нас від гелікоптера) і провів до самого центру, до Школи сестер-бенедиктинок. Один з нас зумів вибратися іншим шляхом до моря, і там його витягли з води двоє рибалок. Тоді ми вперше викликали поліцію. В інший час вони б нас із радістю повбивали самі, але в них кров закипає, коли армійці хочуть зробити щось першими. Єдині, кого фараони ненавидять більше за бандитів, це солдати. Братане, віриш мені? До нас на захист прийшла поліція!»
Що довше я пригощав його випивкою, то жвавіше він говорив, ясніше висловлювався, і від того ще більше виникало невідповідностей. Річ у тім, що оборонне відомство Ямайки не особливо приховувало ті події. Я навіть зустрічався з одним військовим чином — цілком приємний чоловік, хоча дещо необтесаний. За його словами, всі постраждалі в тій історії були членами «Венг-Ґенгу» або їхніми спільниками; вони проникли на військове стрільбище в Ґрін-Беї, де відкрили вогонь по кількох солдатах, що того ранку вправлялися у вогневій підготовці. Може, вони спланували помсту — за те, що армійці безцеремонно патрулюють їхню територію. Або прочули, що тут є склад зі зброєю, який погано охороняється, тож його можна захопити. У будь-якому разі, вони, як стверджував чин, «дістали по заслузі, з’явившись посеред білого дня, як ковбої». Тільки навряд чи можна отак з’явитися і розмахувати волинами, якщо їх, тих волин, немає, якщо ти якраз за тим і прийшов, щоб їх забрати.
Пізніше, в офісі Білла Білсона, коли я розповів йому, що натрапив на одного утікача з Ґрін-Бею, він раптово страшенно зацікавився, хто б це міг бути. «Звичайний хлопець, — сказав я. — Ти ж знаєш, як воно: через якийсь час усі вони здаються однаковими». Повна нісенітниця, але оскільки всі Ямайці в глибині душі вважають, що всі білі — расисти, то я вважав це зручним способом збити Білла зі сліду. А він показав мені знімки, що їх, за його словами, «якийсь чувак» кинув йому в поштову скриньку. Якийсь чувак? «І хто ж із нас недоговорює?» — хотів я сказати, але стримався. Натомість придивився до п’яти мертвих тіл, розпростертих на піску. На одному знімку двоє, ще двоє — на другому, а на третьому — всі п’ятеро, і лише тіні від армійців, що стоять над ними; самих армійців немає на жодному фото. Із п’ятьох мерців взуття тільки на одному. Крові небагато
