Аеропорт - Артур Хейлі

Мел сказав:

— Ви знаєте, про якого чоловіка ми говоримо?

— Я… Я не впевнена.

— Чоловік на ім’я Д. О. Ґерреро. Ви продали йому сього­дні страховий поліс, так?

Банні знову кивнула.

— Так.

— Коли ви виписували поліс, то добре його роздивилися?

Вона похитала головою.

— Не зовсім. — Голос звучав низько. Дівчина облизала губи.

Мел аж здивувався.

— Я думав, по телефону…

— Там було багато інших людей, — обороняючись, сказала Банні.

— Але ви мені сказали, що запам’ятали його.

— То був хтось інший.

— І ви не пригадуєте чоловіка з прізвищем Ґерреро?

— Ні.

Мел здавався зовсім спантеличеним.

— Дозвольте мені, містере Бейкерсфелд. — Нед Ордвей зробив крок уперед; наблизився обличчям до дівчини. — Боїшся встрягати в це, правда? — У різкому, поліцейському голосі Ордвея не залишилося й сліду від м’яко­го тону, яким він сьогодні розмовляв з Інез Ґерреро. Банні відхилилася, але не відповіла. Ордвей не відступався: — Правда? Відповідай.

— Я не знаю.

— Ще й як знаєш! Боїшся комусь допомагати, бо страшно від того, що може статися з тобою. Знаю таких, як ти. — Ордвей презирливо виплюнув останні слова. То був жорсткий, твердий бік характеру лейтенанта, який Мел раніше ніколи не бачив. — А тепер послухай мене дуже уважно, маленька. Якщо боїшся проблем, то знай, що саме зараз ти собі їх і наживаєш. Єдиний варіант для тебе уникнути проблем — якщо пощастить, — це відповідати на запи­тання. І відповідати швидко! У нас немає часу.

Банні тремтіла. Вона боялася поліцейських допитів ще з часів похмурої школи Східної Європи. Такий умовний рефлекс так до кінця й не щез із її свідомості. Ордвей розпізнав ці знаки.

— Міс Воробйофф, — сказав Мел. — На борту літака, про який ми говоримо, майже двісті людей. Вони можуть перебувати у значній небезпеці. Тому запитаю вас ще раз: ви добре роздивилися цього чоловіка, Ґерреро?

Банні повільно кивнула.

— Так.

— Будь ласка, опишіть його.

Вона описала, спочатку затинаючись, потім більш упевнено. Поки інші слухали, вималювався певний портрет Ґерреро: кволий і кощавий; бліде, жовтувате обличчя з ви­пнутою щелепою; довга сухорлява шия; тонкі губи; дрібні вусики; руки, що постійно тремтять, з неспокійними пальцями. Коли дійшло до справи, Банні Воробйофф виявилася вмілою спостерігачкою.

Керівник ТУО, який тепер сидів за Меловим столом, записував її слова, вносячи їх до повідомлення для Рейсу Два, яке саме готував.

Коли Банні дійшла до того, що у Д. О. Ґерреро майже не було грошей — ні американських, ні італійських; нервової напруженості чоловіка, як він незграбно відшукував десятий одноцентовик; радості, з якою він намацав п’ятидоларову купюру у внутрішній кишені, керівник ТУО підняв голову, а в погляді його читалася суміш огиди та жаху.

— Господи! І ти все одно виписала поліс. Ви що там, подуріли?

— Я думала… — почала Банні.

— Ти думала! Але нічого не зробила, так?

Пополотнівши, Банні Воробйофф похитала головою. Мел нагадав керівникові ТУО:

— Берте, ми марнуємо час.

— Та знаю я, знаю! І все одно… — Керівник ТУО стиснув олівець у руці. Тоді пробурмотів: — Тут справа не в ній чи в людях, які взяли її на роботу. Це все ми — авіакомпанії; ми також винні. Погоджуємося з пілотами в питанні авіастрахування, але не маємо сміливості це визнати. Вони роблять за нас брудну роботу…

Мел різко звернувся до митного інспектора Стендіша:

— Гаррі, ти можеш щось додати до опису Ґерреро?

— Ні, — відповів Стендіш. — Я не був так близько біля нього, як ця молода леді, та й вона бачила те, чого не бачив я. Лише помітив, як він тримає свій дипломат, що ви й без того знаєте, і скажу так: якщо те, що ви думаєте, справді всередині, то не можна, аби хтось у нього його вихоплював.

— І що ти пропонуєш?

Митник похитав головою.

— Я не експерт, нічого сказати не можу; думаю, треба відібрати його якимсь обманом. Але якщо всередині бомба, вона автономна, тобто десь там є детонатор, і, найімовірніше, цей детонатор у межах його досяжності. Зараз дипломат у нього в руках. Якщо хтось спробує його відібрати, чоловік усвідомить, що його розкрили, що йому нічого втрачати. — Стендіш похмуро додав: — Палець на кнопці може дуже засвербіти.

— Звісно, — сказав Мел, — ми досі достоту не знаємо, чи чоловік не просто якийсь дивак, а в тому дипломаті в нього піжама.

— Якщо хочете знати мою думку, — продовжив митний інспектор, — я так не думаю. Хоча хотілося б, позаяк у мене в тому літаку племінниця.

Стендіш невесело загадувався: якщо щось піде не так, як, заради всього святого, він повідомить цю новину своїй сестрі у Денвері? Пригадав, як востаннє бачив Джуді: ту