Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

думку не спадало, що вони грають завчену роль. Він би нізащо не повірив і в те, що риба, якою частував його король Франції, була вчорашня, а печиво ще давніше. Вино принесли з простого шинку, вдома Ертебіз пив краще; принаймні це не зовсім утаїлось від нього. Він спочатку не хотів вірити, перехилив підряд кілька келихів — і розчарувався ще дужче. Лишилась панна де Люзіньян — але й та, власне, була несправжня. Пані Катрін підіслала йому бідну дворяночку зі свого «летючого загону», щоб та обморочила простого міщанина. Перше, що мало його приголомшити, було гучне ім'я. Та після кількох келихів кислого вина він усе ж посмілішав, лукаво моргнув напівголій панночці й простяг до неї руку. Але й сам не зрозумів, чому від того руху впав зі стільця.

Ертебіз був низенький, кругленький чоловічок, червонолиций і вже шпакуватий. Таким він і побачив себе в дзеркалах, вилазячи з-під столу. Панночка зникла, і це його навіть не здивувало. В ту мить ним володіло тверде почуття, що його кругом обдурено. І він вирішив розповісти про це на своїй вулиці. Нехай його пригода піде на користь Лізі та її проводиреві! Правда, він ще не знав, як вибереться звідси. Всі його покинули: і цікаві, і панночка, й кухарі, і суворий мажордом, і навіть гарні пажі, що ставились до нього начебто так по-дружньому. Йому довелось самому шукати дороги, і він якимись безлюдними переходами добувся до підвалу, повного солдатів. Там його схопили за в'язи й випхали, вже не величаючи «паном Ертебізом», у Луврський колодязь і далі, до мосту. З варти в брамі теж ніхто його вже не впізнав; його брутально допитали, повивертали йому кишені і він, діставши на прощання носака в зад, покинув Лувр.

Ертебіз остерігся признаватись солдатам, що він там побачив. А втім, він і сам уже не був певен, що все те було насправді. І що ближче підходив він до свого дому, то дужче ця пригода здавалась йому негожою й непевною. Такі пригоди були не для нього, і здоровий глузд запевняв Ертебіза, що тут не обійшлося без лукавого. Він думав, що треба зразу піти висповідатись. Тим часом він дійшов до своєї вулиці, а там усі сусіди висипали з будинків; він хутенько шаснув у свій і ліг у ліжко. Пані Ертебіз принесла йому гарячого вина.

Аж через дві години — бо він був чоловік твердої вдачі — дружина випитала в нього всю історію. До вечора її знала вулиця, на другий день — цілий Париж. Люди приходили з найдальших кінців міста, щоб з власних Ертебізових уст почути, що король спить разом з королевою. Це було дуже корисне для королівської влади й шкодило Лізі, а тому отець Буше почав у своїх проповідях паплюжити Ертебіза, казати, що його підкуплено, й називати знаряддям сатани. Та невеличкий білизняр стояв на своєму, бо з часом пригода сповнила його гордістю й стала здаватись не такою непевною, як зразу.

— Ертебізе, а що ж ти, власне, там бачив?

— Його величність король лежав у своєму золотому ліжку, на голові золота корона, а поруч нього королева, гарна, як вранішня зоря. Це правда, щоб я з місця не встав.

Він твердив так цілих тринадцять років. Потім королівство докотилося до того, що короля вбили, а його наступник Анрі, чи Генріх, Четвертий мусив побивати у війні свoix-таки французів, щоб вони не попали під п'яту до Габсбургів. Ліга тоді для пожвавлення своїх процесій випускала танцювати на вулиці голих жінок. Її розперезаність була жахлива, а кровожерність майже сміховинна. Невеличкий білизняр, відомий на все місто своєю казковою історією, був не першою жертвою, але й на нього накинулись шалені жінки як на ворота святої церкви:

— Це той Ертебіз, що бачив, як Валуа лежав у ліжку зі своєю потіпахою!

І сотні босих ніг затоптали Ертебіза на смерть.

Насолоди

Королева Наваррська тримала власний двір — кілька невеликих покоїв, де вона вечорами збирала своїх приятельок, своїх поетів, музикантів, учених гуманістів і своїх коханців. Тут Марго була божеством і не мусила нишком підглядати крізь запони, як на святах її брата, короля Франції. Її любий муж Анрі якось увечері застав її за грою на арфі, а один поет декламував милозвучні вірші на її честь; правда, в поетичному світі вона звалась Лаїсою[98], була гетерою й владарювала над людьми завдяки своїй вроді й ученості. Марго-Лаїса в усій досконалості, до якої вона завжди прагнула, сиділа на високому кріслі. Ще в двох кріслах, праворуч і ліворуч, сиділи обличчями до неї дві вельможні дами: пані де Майєнн і герцогиня Гіз. А біля ніг божества, та й коло обох інших муз лежали особи не такі важливі, одначе необхідні для завершення картини. Обрамлювали її дві колони, увиті трояндами, а між ними висів великий світлий гобелен, на якому були виткані фантастичні образи весни. Від усієї сцени віяло ясністю й спокоєм: поетові, що стояв спереду в півколі інших постатей, лишалося тільки оспівати її; він ледь нахилявся на один бік і підіймав другу руку, ніби йшов вузькою стежечкою над безоднею.

«У Луврі не скрізь так спокійно, — подумав Анрі, побачивши двір королеви Наваррської.— А ще як згадати про церкву, де проповідує Буше! Може, передражнити його, показати оцим, що тут зібралися, зразок його красномовності? Чи варто?» Ні, він хоча й став на місце поета, але виголосив рядки, які несподівано спали йому на думку: «Adjudat me a d'aqueste hore, поможи мені в цю годину», — ту саму молитву, що проказувала його мати під час пологів. Ті гучні слова були звернені до святої діви, але водночас і до королеви Наваррської: отже, її коханий владар перевершив усі славослів'я, скільки чула їх пані Маргарита при своєму дворі. За це вона щедро віддячила: пригравала до його декламації найблискучішими пасажами на арфі, а тоді подала