Забудь-річка - Брати Капранови

А Вікінг додав:

— Не тільки вас. Їх правозахисники, історики, громадські організації запитами завалили, а тепер вони можуть на них не відповідати, бо справа секретна.

— І? — не вгавала Черешенька.

— І тепер у них розв’язані руки. Я розумію, що вони просто лякають, але можуть прийти з обшуком чи виїмкою. Пам’ятаєте, у Забілого у Львові ноутбук забрали і документи з кабінету? А те, що вони візьмуть, вже не повернуть — можете попрощатися.

Під час Уляниної тиради Вікінг на знак згоди ритмічно кивав головою. Він був напрочуд спокійний.

— Саме тому я й кажу, що документи ці підуть у неофіційні руки. Ми дійсно вміємо робимо висновки з помилок.

— Ой-ой-ой! — скептично зауважила Черешенька.

— Кохана! — із докором промовив Вікінг, і раптом стукнув себе по лобі. — Ой, зовсім забувся! У мене ж теж є для вас подарунок.

— Для мене? — здивувалася Катька.

— Ні, — Вікінг подивився на Степана. — Для вас. Кохана, принеси, будь ласка, синю течку, я там на вішаку у передпокої залишив.

— Ми історики, вчимося на помилках, — перекривила його Віка, але течку принесла.

Вікінг видобув на світ Божий папірці з сірими копіями якихось документів.

— Тримайте.

— Що це? — не зрозумів Степан.

— Оперативно-розшукова справа. Випадково знайшли в архівах МВС. Їх не засекречували. Бачите, що тут написано? Шагута Степан. Розшукується за підозрою незаконного перетину державного кордону. Може, ваш родич. Той, що ви шукаєте.

Степан простягнув руку до паперів:

— Швидше, Улянин.

Але Уляна, яка стояла на порозі з блюдцями в руках, вже підскочила і, з брязкотом поставивши на стіл свою ношу, схопилася за документи та стала пожадливо їх роздивлятися. Потім впала у вільне крісло і там продовжила вивчення, ретельно роздивляючись кожен запис. Вона й не думала, що Вікінг з його зайнятістю та проблемами так серйозно візьметься допомагати. Бо практично все, що вона мала зараз на руках, прийшло саме від нього. От що означає професіонал!

До тями вона прийшла лише за кілька хвилин, коли дівчата вже накрили на стіл, а Степан розлив по келихах ром з лимонним соком.

— Ну що там? — поцікавився він.

— Та нічого. Справу закрито через термін давнини, безрезультатно.

— Тобто не знайшли? — уточнила Черешенька.

— Ні, але тут є фотографія.

— Чия?

— Цього самого Степана Шагути.

— Твого діда?

Уляна знизала плечима:

— Не знаю. Бо я ж діда не бачила.

— Де вона?

— Осьо, — аркушик з фотографією чоловіка у цивільному костюмі із зачесаним назад волоссям пішов по руках.

— Прикмети: середнього зросту, волосся темне, очі карі. Нічого особливого.

Катька теж подивилася на фото, потім на Уляну, немовби порівнюючи:

— А за що його шукали?

— Тут написано, що він переходив кордон Чехословаччини та СССР у складі групи. Потрапили у засідку, когось з групи взяли, можливо старшого. Той, що взяли, все розповів — хто ішов, як ішли, де мали отримати документи. Судячи з того, що фото з куточком, воно було зроблене для цих самих нових документів.

Родинне розслідування Уляни давно вже перетворилося на спільну тему. Кожен тут мав свою версію і якщо не допомагав, як Вікінг, то принаймні уболівав за результати.

— Ні, це не твій дід, — впевнено сказала Катька. І всі подивилися в її бік.

— Чому?

— Тому що твій дід, справжній дід, служив у Червоній Армії. Правильно?

— Правильно.

— Він потрапив у полон і міг повернутися офіційно.

— Міг.

— Значить йому не було потреби іти нелегально. Так?

Вікінг шумно зітхнув.

— Не зовсім так, — м’яко заперечив він. — Не зовсім так, бо усі знали, що полонених вважають зрадниками, і хто не дуже хотів у табір, намагався шукати інших шляхів.

Катька гмукнула:

— Ну тоді виходить, що це і є твій дід.

— Чому? — усі знову обернулися до неї.

— А тому, що, наскільки я пам’ятаю, він єдиний з трьох був одруженим, мав дитину, і тому мав причину повертатися, навіть з ризиком для життя.

Логічно. Уляна подивилася на сіру копію фото в Катьчиних руках, яке, судячи з усього, зображало її діда, Святослава Ліщинського.

Але тут знову втрутився Вікінг:

— Або це був боєць УПА, якого заслали до України у складі бойової групи.

Уляна подивилася на нього і потім знову на фото. Теж логічно.

Тепер уже зітхнула Катька:

— Значить виходить, що це або твій дід, або…

— Або не твій дід, — підсумував Степан.

— Точніше не скажеш.

— А ще це міг бути колишній дивізіянт, якого відправили в Україну по лінії УГВР на конспіративну роботу, бо багато хто з Дивізії після війни співпрацював з УГВР чи ОУН. У вас же там хтось з родичів був у «Галичині», я правильно пригадую?

Уляна кивнула.

— Знаєте, тоді була така колотнеча, що люди верталися додому через інший кінець земної кулі — через Китай та Далекий Схід, а хтось опинявся в Америці, — вів далі Вікінг. — Де ви там знайшли іншого родича?

— Ми? — не одразу зорієнтувалася Уляна. — А! Так, в Італії.

— Отож, в Італії. Там, було багато таборів для полонених.

Отже виходило, що тепер вони мають на руках історії усіх трьох Степанів — один з них через табори потрапив до Сургута, другий залишився в Італії, а третій — нелегально перейшов кордон і, судячи з того, що його не знайшло навіть КГБ, розчинився десь у безкраїй радянській імперії. Хтось із них, той, що був Уляниним дідом, певно, шукав свою родину, але вона втекла від органів аж на Вінниччину і, зрозуміло, не залишила про себе жодних відомостей у Бережанах. Тобто теж розчинилася.

— Давайте вип’ємо, — раптом запропонувала Катька. — Бо, як я бачу, ви сьогодні зробили великий крок вперед.

— Який крок?

— Ну як це? Якщо не помиляюся, тепер ви маєте фотографії усіх трьох Степанів?

— Так, — кивнула Уляна.

— Тобто так чи інак, але ви знайшли їх. І двох навіть фізично. Залишилося тільки розібратися, хто де, і все. Ну? Давайте за успіх?

Черешенька потягнулася за своїм келихом і раптом сказала:

— Давайте краще вип’ємо за них. За Степанів.

* * *

— Катю, що робити? — голос Уляни тремтів від