Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
В дверях стояв Карл Маркс. Відчуття його реальності було просто приголомшуюче. І в той же час вій був ніби привид, ніби клубок сивого диму чи пари, ніби туманність в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очі, але візія не зникала. Відсахнувшись спиною в замкнені двері, розпістерши руки, як крила, білий–білий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цієї землі — Карл Маркс. Біла буйна шевелюра і борода клубочилися, розкуйовджені вітрами під час чаклунської, зтогосвітньої подорожі. Біла одежа… Він був у самих кальсонах і натільній сорочці.
— Карррл Маррркс… — відітхнув хтось безтямно, і той віддих пішов по всій камері, з уст в уста.
— Кар–рл Маррркс…
Карл Маркс відслонився від дверей і ступнув пару кроків повільно, як сомнамбула, і став, розпістерши руки.
— Боже! — промокав Кард Маркс. — Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бідолаха, відчувши себе за межею реального, в царстві божевілля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, і тоді галюцинація розвіялась. Галюцинація розвіялась, але Карл Маркс стояв. Він був у кальсонах і нижній сорочці, і це, власне, привело людей до пам’яті. Якщо це й Карл Маркс, то зовсім не привид, а нормальна, приголомшена в такій же мірі, як і вся камера, жива людина. Люди протирали очі вже спокійно, зітхали й, сідаючи по–турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмішкувато.
— Де це я?! — повторив гість у кальсонах.
— На курорті, — сказав хтось понуро.
— На Сабуровій дачі, — додав інший ще понуріше.
— Ідіть сюди, професоре, — сказав Гепнер, упізнавши гостя нарешті. — Це професор Н–ського Марксо–ленінського інституту, колега… — пояснив Гепнер для цілої камери тихо.
По камері прокотився сміх полегшення і воднораз уїдливої іронії. А хтось навіть пожалкував, що ще не справжній Карл Маркс, оформивши той свій жаль у відповідну репліку. А хтось висловив сумнів уже в правдивості слів Гепнера. А хтось іронічно (а може, й справді!) вигукнув з тоскною експресією:
— Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту–уй нас!!
— Рятуй нас… — віддало луною в другій камері. І тяжко було збагнути, чи це вияв убійчого шибеничного гумору, чи слова, адресовані до справжнього Карла Маркса — патрона цієї країни, а значить, і патрона цієї тюрми, як апофеозу Великої революції що вибуяла на Марксовім генії.
Як би там не було, але цей епізод і поява цього «Карла Маркса» стала причиною пізніших великих дискусій і словесних герців в камері ч. 12 між ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послідовником, що ідеально правив за Марксів дублікат, і штурманом та іншими. В його особі прийшла в камеру Марксова доктрина на перевірку, посаджена в тюрму, тим ствердивши, за словами штурмана, що «Процес дійшов цілком свого діалектичного заперечення».
Тим часом на запрошення Гепнера «Карл Маркс» вагався якусь хвилину, вхопився руками за голову в безмежнім розпачі:
— Боже, боже!..
— Та це не Карл Маркс, це піп! — кинув хтось глузливо. А другий:
— О! Карл Маркс, з атеїста став віруючим! Ха–а…
— Ти хто? — спитав Карл Маркс усторч того, що сміявся.
— Металіст.
— А ти?
— Комуніст.
— А ти?
— Пролетарський композитор.
— А ти?..
І відбувся цікавий парад. «Карл Маркс» гарячкове питав, тикаючи пальцем і намагаючись щось для себе вияснити, а йому напівжартома, напівсерйозно відповідали, як генералові. По камері йшов вітер запитань і відповідей. Результат був надзвичайний. Виявилось у висліді переклички, що в камері сидить все пролетаріат, його верхівка, його інтелігенція. Переставши питати, «Маркс» звісив голову на груди й тяжко зітхнув. Був він надзвичайно подібний до К. Маркса, цей професор, а найбільше тієї подібності додавала типова його професорська поведінка — поведінка розсіяної, наївної людини, що нічого не знає, що в світі робиться поза його кабінетом, і, зіткнувшись з реальним світом, найменші дрібниці відкриває, як Колумб Америку. Відкривши таким чином камеру ч. 12, як обіталище пролетаріату й ветеранів революції, Карл Маркс постояв і, не знаючи, що ж сказати тут, розвів якось смішно руками:
— А мене от витягли з постелі…
Він, здається, хотів виправдатися, що в такім добранім товаристві опинився без штанів.
— Нічого, то ще півбіди, — потішив його хтось. — Біда попереду.
— Лягайте спати! — прошипів наглядач у дверях, відчинивши їх нечутно.
Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сів. Камера вклалась спати.
По кількох днях гарячих дискусій із штурманом й іншими К. Маркса забрали на допит і привезли назад побитого. Потім на очах цілої камери обстригли йому розкішну шевелюру й бороду, й професор Марксо–ленінського інституту з «Карла Маркса» став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дідком, подібним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу, й він з першого ж допиту геть все підтвердив і в усьому «признався», «розколовся» й, сидячи в камері ч. 12, зітхав дні і ночі. Ні, цей витвір Марксової доктрини зовсім не по його зубах і не по його нервах.
Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова. Аж тепер камера взнала Сашкове прізвище.
— Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пішов, категорично заявивши про це черговому в найдинамічніших висловах.
Тоді прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь пломеніючи, — і почалася баталія. Чоботи, черевики, миски, що стояли з недоїденою «баландою», торби, глечики — все пішло в рух. Сашко відбивався несамовито й кричав:
— Мерзавці! Насаджали
