Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

— Там немає нікого… Ну, нікогісінько… Але — горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо — десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.

— Їдьмо, — погодилася Янка. — Їдьмо до нас… Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь, — там і переночуємо.

10

Почав сходити місяць — стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.

Але темні будинки були похмурі, безлюдні, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.

— Боже! Невже?..

Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.

— Добрику, дивися! — зойкнула Янка. — Невже це не сон?

Добриня потрогав ворота — заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.

Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.

— Слава Богу! Ми вдома! — Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми. — Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.

Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.

— Хто там? Що за люди? — почувся стривожений жіночий голос.

— Боже, Горпина! — скрикнула Янка. — Горпина! Жива!

Жінка на мить завмерла, потім сплеснула руками і з криком кинулась до неї через двір.

— А ти… ти… хто? — Голос її здригався, запинався: — Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?..

Янка поспішила назустріч, вигукнула:

— Та Янка ж я! Янка! Хіба не пізнаєш?

Стара виставила наперед руки і, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.

— Янко! Яночко! Бояришне! Дитя моє! Жива! Боже! — шепотіла, аж задихалася. — Та звідки ж ти? Якими вітрами? З яких світів?

Янка підхопила її.

— Потім, Горпино, потім… Усе розповім…

Стара помітила сповиток на руках у Янки.

— А це… що?

— Це дитина… Мій синочок — Дмитрик, Горпино, — крізь щасливі сльози усміхнулася Янка і, помітивши розгубленість на обличчі старої, додала: — Ти дивуєшся?

— А батько його? Де ж він? Хто він?

— Та ось — Добриня… Пам'ятаєш?

Стара підійшла до Добрині, повернула його проти місяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.

— Справді — він! Боже, яка радість буде бояринові — Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сім'єю!

Янка стрепенулася, скрикнула:

— То батько живий?

— Живий.

— Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж він?

— Та в себе ж — удома… Один він зостався. Постарів, змарнів та все тужить, тужить… А хіба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима немає… Я кілька днів лежала під руїнами Десятинної церкви і тільки чудом вибралася, коли татари вже пішли з Києва. А дядько Никодим залишився там… Царство йому небесне!

— То ходімо ж! Ходімо до батька! — заспішила Янка. — Хочу швидше його побачити! Він, мабуть, спить?

— Та де там — вечорами довго не може заснути. Читає або пише. А найчастіше — сидить за столом, дивиться в темне вікно та думає, думає… Мабуть, і зараз так. Ходімо!

Бони обійшли терем. У двох вікнах з протилежного боку світилося.

Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.

Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.

Янка голосно заридала.

— Тату! Таточку!

Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку — і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.

Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.

— Янка! Донечко моя! — вирвалося у нього з грудей. — Не може бути!

Янка крізь сльози усміхнулася.

— Це я, таточку! Я!

Боярин охнув і кинувся до дверей.

Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.

— Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!

Боярин перехрестився.

— Жива, таточку, жива!

— А то хто? — боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.

— То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.

— Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! — Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: — Добриня! То це ти?

— Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! — знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.

Та той ніби не чув її слів.

— Добрине! — вигукнув розчулено. — Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!

Він пригорнув сповиток, присвітив — і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.

— Таточку, не розбуди! — кинулася Янка, відбираючи дитину.

Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.

— Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій — скупати малого! Та розбуди хлопців — хай поставлять коней до стайні!

11

Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.

Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву — і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі — запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита… А коли наситилися, разом відклали ложки.

Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від