Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

— Позичте мені карбованців двадцять! Я зі стипендії віддам! Мені конче треба купити взуття.

— Купило притупило! Почекаєш! Ми також старе доношуємо — й нічого.

Усе, по розмові! Треба йти готувати собі продукти на цілий тиждень. У кухні величезна балія — мої домашні зазвичай у ній купаються. Тепер вона повна горіхів. Уродило цього року. Значить, зима буде люта. Мию відро великої картоплі. Треба, аби ще обсохла, бо із сумки буде капати. Визбирую по гніздах курячі яйця. Мама приносить до хати з комори літрову банку смальцю, а з пивниці — миску квашеної капусти й миску огірків із бочки.

— Може, й вишкварків візьмеш?

— Ні, смалець — краще.

— Яблук із ящика собі набери. Сиру-сметани візьми обов’язково, не забудь.

Та візьму я, візьму, хоч насправді не хочеться брати нічого. Дівчата щоразу привозять то котлети, то смажену рибу, то голубці, то ще теплі вареники з сиром — відразу можна споживати. А якщо й везуть щось таке, що треба самим готувати, то всі ті смаколики — не моїй сирій картоплі й квашеній капусті рівня! Анелина мама кладе донечці в сумку то півня, то кролика. Танька-Кулеметниця щонеділі привозить слоїчок пахучого варення і різну випічку: тістечка, сирники, завиванці, медівники. Про подібні харчі я навіть і не мрію. Якось попросила маму, щоб і мені в гуртожиток також щось спекла чи зварила, та довелося стрімголов тікати з хати навіть без тих продуктів, що брала завжди. Врешті-решт, продукти — продуктами, проживу й на хлібчику з чаєм, — але ж грошей на взуття мені таки треба — кров із носа!

— Мамцю! — пробую власкавити неньчине серце. — Мені встидно в таких старих капцях на пари ходити. Дівчата сміються!

— Добре, що не хлопці.

— Хлопці також. Наш історик якось на моє взуття глянув — мені аж кров у обличчя бухнула.

— Історик — молодий?

— Молодий.

— Залицяється, напевно?

— Ні.

— А ти знаєш, чого хлопцям від дівчат треба? Не знаєш? Принесеш у подолку — будеш знати! Шури-мури з викладачами крутиш? Дивися, дівуле, бо як щось витвориш — нарікай на себе!..

— Мамо, я ж не маленька, все розумію.

— Не маленька?

— Доросла.

— Ти не доросла, лиш заросла! Тобі вітер у голові свище! Всі парубки підлі і мстиві: і викладачі, й трактористи! Нікому не вір — ніхто тебе й не зрадить! А грошей не дам, і не проси навіть! І татові не дозволю дати!..

Тепер уже — по всьому. Але батько ще надіється, що мамине серце пом’якне.

— Ядзуню, що маємо робити з її переводом у Львів? Що ти на це скажеш? І на те, що дівчина мало не боса ходить?

Мама дується і мовчить.

— Що скажеш, Ядвізю?

Здається, відколи живу, відтоді й пам’ятаю, як цими словами тато питає в мами дозволу зробити якийсь вчинок, якусь справу. Навіть уже сивий, як голуб, після тяжкого інфаркту, з цілим букетом хвороб ніколи й нікуди без маминого рішення кроку не ступить. Життям ризикує, а рятувати себе не сміє. Місяць тому аденома черговий раз ледь не звела тата в могилу. Перекрила сечовивідний канал, температура піднялася до сорока. На третій день, коли батько вже лежав у напівпритомному стані, мама по телефону нарешті мені призналася, що вдома біда й що мені треба негайно забирати хворого в лікарню. Хапаю перше-ліпше таксі. Через годину — вже в Селі. Мама сидить у хаті надута, як індик. Одяг для тата не зібрано, речі в лікарню не підготовлено, навіть медична книжка зі вклеєними виписками з історії хвороби невідомо де. А тато взагалі вагається, чи йому їхати, чи ні, бо як же мама з худобою сама раду дасть?

— Можна мені поїхати з Ольдзею? Чи краще не їхати? Що робити, Ядзуню?

Мама мовчить. Беру її за плечі, виводжу на подвір’я.

— Ви чому так пізно мене покликали? Та ж я вам телефонувала і вчора, й позавчора.

— Ще так фист, як тепер, не було. Температура трималася тільки тридцять вісім. Я думала, що попустить. Він учора ще снідав. То обідати вже не зміг.

— Треба їхати в лікарню!

— Може, ще минеться…

— Без лікарні легше не стане! Тільки гірше! Я забираю тата.

— Отак завжди: я забираю, я забираю!.. А ти, мамо, вдома хоч вішайся! У корови вим’я спухло, доїтися не дає, молоко з кров’ю, — а тобі все одно! Ти зараз свого татка в легенькій машинці повезеш і два тижні будеш в Обласному Центрі лікувати, а я тут по стінах маю дертися!.. Ти не розумієш, що корова…

— Корова — не людина! Здохне — буде друга.

— Файно, ой файно! Тож аби ти знала: назло тобі я нікуди тата з дому не пущу!

— Ви що, осліпли: тато вмирає! Хоч це розумієте? Вми-ра-є! А ви тут торгуєтеся зі мною: то пускаєте — то не пускаєте! Тут уже кожна хвилина — на вагу золота!

— Ой-йой-йой-йой! Так я тобі й повірила! Ніби в нього таке вперше!..

— І кожен раз лікарі вже з того світу витягають! Усе, тато їде зі мною! Таксі вже півгодини чекає, лічильник гроші крутить.

— Таксі стоїть на місці, нікуди не їде. За це платити не треба.

— Ідіть і поясніть таксистові!

Вертаємося до хати, але погоджуватися їхати в лікарню тато не збирається.

— Ти мені не указ, — твердить на мої благання поквапитися. — Як мама скаже, так і буде! Явдвізю, то їхати? Що скажеш, Ядзунько?..

— Ї їдь, — видушує з себе мама, обпікаючи мене злим поглядом.

Гроші можуть усе. У приймальному покої лікарні нас приймають без жодних