На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Оточений з одного боку зарубинами, а з іншого зарваницями скель, перебуваючи весь час під небезпекою стікаючих засовів болота, не знаючи крутих просічок, які рубачі колись-то вторували собі для пролазу, Андрійко зрозумів, що забрався надто далеко. Йому закрутився світ, він навіть не знав, де знаходиться. Очима він шукав хоч одного вершка, однієї чубатої кичери, одного вкритого лісом горба. Скрізь манівці і голі кливи. Оточений вертепом, він ледь міг поворушитися. Але навколо було ще досить світло. Він спускався якнайшвидше, але кожен крок робив, добре подумавши.
Потрохи сутінки витягали з розгромленого лісу війська тіней. Розкрилися покалічені роти дерев з приземних місць страти, щоб кричати: «Де мій тулуб, де руки, де кучері, де корона?». Але найстаріші пам’ятники лісу, вкриті мохами віздемки прадідів, бородаті судді лісу спокійно дрімали: «Все справедливо, всім дісталося». Із суків витріщалися зацікавлені очиська лісових чортів. Колись вони страшили приблуд, задля розваги, задля нікчемних пустощів, а тепер зрадили свій ліс. Вищирялися: «А що? Хто залишився?». Накопичені віхті і гілки на потворних крилах поривались, щоб догнати, поцілити, прокляти. Та були немічні. Зміїні клубки кори зачаїлися в купинах. Таке потворне змієвисько! Як воно могло допустити? У глинистих ямах ковбури все голосніші, в них захлиналися затоплені уста. З брудної води принизували померлі очі, всі, які лиш коли-небудь бачив Андрійко чи які йому навіть наснилися. Приречені очі молодої потопельниці Євдохи вилізли на поверхню з криком: «Тепер! тепер — жити!». Тихі очі єврейки Ельки, зарубаної коханцем. І з докором для усіх очі старої вдови Катерини, на яку напали розбійники, припікали її смолою, а потім застрелили. З водяного дна побитого лісу стогнали всі нещастя світу, тупцювали танці і хороводи, хихотіли, викликали всі легкі перемоги всіх дурних смертей і їхніх помічників.
Не злякався Андрійко Плитка, сміливо повторював примівки:
— Чи ти з кривавих очей, стань перед сонячним оком! Чи ти зі сльозавих — стань перед джерельним! Чи ти з колючих-пекучих — стань перед ласкавим! Чи ти із рвучких — я тебе викликаю, я тебе заклинаю! Я не залишаю тебе ані на волосину, ані на макове зерно!
Очі згасали, сичання затихали. Весь час з зусиллями продираючись, Андрійко розглядався навколо без страху, але з жалем:
«І зараз, і скрісь, ось така вона, смерть — поганячка нас усіх, а ми її слуги, її посіпаки».
Ні! Під звалищем джеґі, де б не ступив, глибоко в пущі мохів, скрізь тріпотіли крилаті шишки. Слухай: є шелест, є шепотіння, є шум! Шепотіли, цвірінькали, шуміли. Усі шпари, сховки, криївки були засипані тисячами шишок і насіння. Посівна! Спочатку малинники, кров і соки, потім ожина, гостра скатертина, потім мох, руді карлики, їхні колиски, а в них виколисане насіння, дітиська смерекові. Ліс себе захистить, пуща попуститься.
Темрява густішала, шишки все густіше шуміли під ногами, наздоганяли скочуючись по схилах. З їхнього шуму постануть ліси — грайливі, галасливі, грізні, переможні. З кожною весною посів, один ліс, десятий ліс, сотий ліс. Він наздожене нас через п’ятдесят років, пережене через сто, повністю закриє через півтори сотні, звалиться на наших правнуків через дві сотні, розчавить їхніх правнуків через три сотні, ліс, ліс, ліс! Коли вистачить місця для всіх шишок, він перейде до нальоту, закриє верховину, загасить селянський побут і доробок, поглине і проковтне поселення, прожене людсто, не зупиниться навіть над Дністром. Всі сокири потонуть на лісових днищах, всі разом взяті примівки його не зупинять. Ліс, ліс, ліс!
Втікаючи, скачучи, спотикаючись, ковзаючи на обдертих з моху каменях, падаючи, навіть розриваючи одяг, Андрійко, втомлений, подряпаний, вимазаний болотом, повернувся до ночі у колибу. Фока уважно його розглядав:
— І чого це пхатися у такі куяви під ніч, Андрійку?
Андрійко говорив тихо, та чітко:
— Як ти весільний дружба, то будь і нужді дружбою. І труні теж. Я почав — тож закінчу.
— Шкода втомлюватися без потреби, — переконував Фока.
Андрійко не відповів. Спати лягли раніше.
3
Скеровані до Танасія делегати підвелися раніше, ніж завжди, щоб мати більше часу. Ще й не світало, як вони вийшли з Рабинця. Ліс був суворий, повітря прозоре, надто тихе, зачаєне. Тепліло швидко. Андрійко весь час дивився на хмари, сумно хитав головою.
Щойно вони дійшли до Ільці, їх наздогнали чорні хмари з Чорногори. Ще не було і полудня, а потемніло, як під вечір. Було душно. Вже помітне з гори господарство Танасія було окутане димами, наче згарище. Чорно-бурий і злий Черемош також вигравав глухо, віщував зливу. Вони увійшли в дим ґражди, проходили з подвір`я на подвір’я, занурюючись у щораз густіші клуби диму. Застали Танасенька у товаристві циганського музиканта Ґавеця. Танасій був похмурий, чим більше бутинарів напихалося до кімнати, тим більше він похмурнів. Він не крутився, не пригощав, промимрив щось на привітання і чекав.
Томашевський висунувся вперед. Холодно надутий і з гідністю демонстрував жаб’ївську красномовність, говорив спокійно і гладко:
— Батьку наш, Танасеньку, славний і любий: Фока Шумеїв, наш керівник і ми всі, цілий бутин з Рабинця, запрошуємо вас на свято з’їзду. Ми рушаємо з дарабами на Юрія. І ще раз просить Фока і ми всі, щоб ви разом зі священиком Бурачинським наглядали за нашими ревашами. Зробіть нам велику честь, не відмовте.
Томашевський переможно подивився на супутників, вони ж докидали по слову, а потім вже волали разом: «Просимо, запрошуємо».
Савіцький привітався з циганом, що сидів у куті, та той, подумавши щось, зник, наче не почув, і загубився десь у закамарках ґражди. Танасій підійшов до дверей і голосно його покликав:
— Олексо, ти де? Ходи сюди, синку!
Ґавецьо не відгукнувся, а Танасій пішов у напрямку комори. Передумав, відразу повернувся, широкими кроками мовчки ходив по кімнаті, обмахуючись червоною хусткою. Раптом почервонів, промовляв хрипко, повільно:
— Я все знаю, тисячі колод, дві гаті, дараби і ще буде «füres». І
