Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Ми поблизу берега, і я відчуваю запах морської солі. Хоча Канал Мак-Ґрегора не поруч із морем. Співак з менеджером поїхали. Коли вони встигли поїхати? Здавалося, я кліпнув, а їх уже нема. Я знову трясу головою. Дивлюся і бачу його на ліжку, в країні білих людей, у кімнаті в будинку з довгою дорогою, що піднімається в гори, — місце немов із книжки казок. Я знову кліпаю — і бачу, як у мій бік іде ще один чоловік, але вже не Співак. Він дуже худий і чорний. Підходить так близько, що я чую від нього сморід «трави» і перетравленої їжі, і питає мене: «Де перстень? Де перстень Його Імператорської Величності? Я знаю, ти його бачив. Я знаю, ти бачив, як він його носив. Де він, бомбоклат, подів той перстень? Мені він терміново потрібен, він не може піти з ним у землю, ти мене чуєш? Мені треба, бомбоклат, той сраний перстень. Я маю право на воскресіння Його Імператорської Величності царя Менеліка[339], Соломонового сина, що править Ізраїлем і послав вогонь творіння в лоно цариці Савської». Отаке він мені каже і підходить упритул, а я дивлюся повз нього, і вітер стає холоднішим, голоснішим, сильнішим, уже як буря, але це не буря, а море, і мене трусить, по-справжньому трусить, — але ось усе минає, і Канал Мак-Ґрегора знову здається спокійним. Спину тре волина, ще тепла від пострілу, руків’я прямо під ременем, а двоє колишніх присяжних накинули на двох інших підсудних ласо і тягнуть їх, як худобу на ранчо; жінки ж, як і раніше, стоять і спостерігають. Я спостерігаю, як вони спостерігають. Хотілося б знати, що змушує жінку дивитися на зло, яке творить чоловік. Може, якщо жінка не стає свідком вчинення правосуддя, то його, отже, й не відбувається?

«Але ж, Папо, ти — тямущий чоловік», — каже моя жінка.

Я чую її, але не бачу. Тих двох тягнуть у чагарі. Без барабанного бою, без музики, без церемоній. Кінці мотузок перекидають через дві гілляки одного дерева. Чому біля них зараз білий чоловік? Чому він за ними, навіщо дивиться на них і чому повертається до мене? Коли він глянув на мене, бриз став крижаним. Ті двоє стоять на високих табуретах, обидва тремтять і голосять. Тремтять так, що табурети аж хитаються, і від того вони скрикують. Той, який не божевільний, гадає, що йому варто лише напружити шию, напружити в ній кожен м’яз, і тоді, коли табурет упаде, він не помре. Не знаю, чому мені відомі йо’о думки, але це справді йо’о думки, я знаю. А білий чоловік оглядає їх, дивиться на мотузку, дивиться й на мене, від чого мені хочеться підскочити й закричати: «Хто ти, білий чоловіче? Хто ти такий? Це ти йшов слідом за Співаком? Як ти тут опинився?» Але вимовити я не можу ні слова, бо той білий чоловік раптом наближається до них. Ніхто його не бачить. Не знаю чому, але він дивиться на них і пильно вдивляється в мене. Тоні Паваротті не чекає. Жінки спостерігають. Може, то дапі.

Тоні Паваротті вибиває перший табурет, від чого засуджений зісковзує вниз на фут чи два. Він смикається, хрипить і, різко гойднувшись, збиває з табурета свого товариша, прирікаючи його на ще швидшу смерть. Вони обидва сіпаються й гойдаються, мотузки скриплять; я дивлюся на них і дивлюся на білого чоловіка між ними, і в мене самого шия починає горіти, різатися й кровоточити, а череп накачується важкою пульсацією крові, мов куля — водою. Ті двоє все ще смикаються. В усьому винні ковбойські фільми. Люди думають, що смерть через повішення настає відразу, як закінчується музика. Але насправді, якщо не зламується шия, цей процес може тривати дуже й дуже довго. Усе затягується, і жінки розходяться — спинами, назад у темряву. Голови в тих двох розбухають від припливу крові. Від нестачі кисню не витримують легені — і приречені перестають смикатися. Але вони ще не померли. Я знаю. Не знаю звідки, але знаю. Знаю з почуття, що всередині них і зовні, і просто дивлячись на їхні шиї.

Той білий чоловік усе ще там. Білий далі. Я кліпаю, а він уже зі мною в автівці. Я та двоє інших, яких я знаю, але не можу пригадати, і ми на дорозі — на мосту через море, — тільки за кермом не Паваротті, а хтось інший. Ми з ним знайомі, бо він жартує про дурного коня, якого я купив рік тому і який і досі не виграв жодного заїзду. Що взагалі не має сенсу, бо коня я купив лише тиждень тому. Але коли я кажу, мене ніхто не чує, бо в автівці я теж розмовляю, і бачу там сам себе за розмовою, і чую на’іть власні слова про коня і те, як кажу сам собі, що я ж купив того коня лише тиждень тому.

Тіла гойдаються на вітрі, хоча, як і раніше, не в такт. Усі розійшлися: жінки, чоловіки, ніч минула, посіріло небо, і чути крик чайок. Я більше не бачу білого чоловіка. Ми в автівці. Тепер ми в автівці, тільки вона давно зупинилася. Ми прямуємо до Каналу Мак-Ґрегора. Ні, ми їдемо з футбольного матчу, тільки я думаю, що, все ж, із перегонів — бо в автівці Ллойд, а він тренує коня. Ні, нині 22 квітня 1978 року. Я ніколи не забуду день повішення. Хоча ні, сьо’дні 5 лютого 1979 року, і я ніколи не забуду день того ідіотського футбольного матчу, бо я тоді розмовляв з Ллойдом про те, як він тренує мого коня.

Ні, зачекай. Відмотай плівку. Щось у мене не те з головою.

Хмари сизі та важкі; ось-ось піде дощ.

— Треворе, чому ти завжди летиш, коли ми доїжджаємо, бомбоклат, до цієї сраної дамби? Ти що, від денного світла тікаєш?

— Босе, ти ж йо’о знаєш. Йому не терпиться вибратися з Портмора.

— Не терпиться? Як там її звати, Клодетт чи Доркас?

— Ха-ха, босе, ти ж знаєш, що дівулі в Портморі — справжні вампірки.

— То перестань підставляти їм свою шию і, для розмаїття, подбай про власне дитя. Як щодо того?

— Босе, гарно сказано. Гарно сказано!

— І чого чоловіки в автівці завжди балакають про баб? Ох-ох...

— Босе, можна