І раптом стукіт у двері - Етгар Керет

зробити боляче бабусі. Ось це мене захоплює в дітях. Робіть із ними що завгодно, а через годину вони все це забудуть і знайдуть якусь іншу тему, з якою вони будуть щасливими. Але я більше не дитина, і коли повертаюся до машини, в моїй голові залишається лише така картина: маленький Ройкі у своїй крихітній кімнатці стукає у двері, а та стара озлоблена мати Шейні з іншого боку їх не відчиняє. Я повинен вчинити з цим мудро. Мені треба переконатися, що це зупиниться без наражання мене самого на небезпеку і без загрози моїм контактам із сином. Навіть ці жалюгідні зустрічі двічі на тиждень даються мені з кров’ю.

Я досі розплачуюся за один ексцес у парку. Маленька товста дівчинка напала на Роя на канатному мостику. Вона сильно його щипала, а я просто намагався її від нього відтягнути. Це було щось на кшталт відсутності удару: я просто трохи потягнув дівчинку лівою рукою, а вона впала і вдарилась об металеву раму. Не було жодної подряпини, нічого, що могло би спровокувати сцену її абсолютно істеричної мамуні. Але коли Ройкі випадково згадав про це у присутності Шейні, вони з Амрамом раптово накинулися на мене, як сарана. Шейні сказала, що якщо я дозволю собі ще один «вибух насильства» перед дитиною, вони обоє подбають, щоб підписана нами угода потрапила до суду на оскарження.

— Яке насильство? — сказав я їй. — Хіба за п’ять років, які ми прожили разом, я хоч раз підняв на когось руку?

Вона знала, що їй немає чим мені заперечити. Вона заслуговувала на це купу разів, а я був втіленням стриманості. Інший чоловік зацідив би їй просто у відділенні травматології клініки «Іхілов». Але за все своє життя я жодного разу не підняв руку на жінку. І не встиг я опам’ятатися, як у розмову втрутився Амрам.

— Навіть зараз, просто цієї хвилини, ти буйний, — кинув він мені. — У тебе божевільний вогник в очах.

— Це не божевільний вогник, — кажу я, посміхаючись до нього. — Це доторк людської душі. Це те, що ми називаємо почуттям. А тільки тому, що в тобі його немає і сліду, це не означає, ніби воно щось погане.

Врешті-решт, Амрама прорвало потужним фонтаном його ненасильства. Він почав кричати, погрожуючи, що я більше ніколи не побачу свого сина. Прикро, що я не записав його. У цього чоловіка прорвало брудний, як каналізація, рот. Але я й далі посміхався і поводився розслаблено, під’юджуючи його цим. Ми закрили це питання тим, що я пообіцяв більше ніколи такого не робити. Немовби я тільки й планував наступного дня побиття нової п’ятирічної дівчинки в парку.

Наступного разу я забираю Ройкі з дитячого майданчика й одразу ж переходжу до теми його бабусі. Я міг почекати, коли він сам порушить цю тему, але діти довший час приховують такі речі, а в мене часу немає.

— З часу нашої останньої розмови бабуся приходила тебе няньчити? — запитую я.

Ройкі облизує принесене мною йому кавунне морозиво і хитає головою.

— А якщо вона зробить це знову, ти зробиш бабусі боляче?

Я роблю вдих. Більше за все у світі мені хочеться сказати «так», але я просто не можу ризикувати. Якщо вони зроблять так, що я не зможу побачити його, я помру.

— Я хочу понад усе, — кажу я йому. — Понад усе на світі я хочу зробити їй боляче. Вдарити її сильніше сильного. І не тільки бабусю. А й усіх, хто тебе ображає.

— Як ту дівчину в парку з морозивом? — каже він і в нього блищать очі.

— Як ту дівчинку в парку, — киваю я. — Але мамі не до вподоби, коли татко б’ється. І якщо татко вдарить бабусю або когось іншого, вони більше не дозволять мені приходити і гратися з тобою. І робити все, що ми з тобою робимо. Розумієш?

Ройкі не відповідає. Його морозиво капає на штанці. Він свідомо дозволяє йому танути, чекаючи на моє втручання. Але я не втручаюсь. Після тривалої мовчанки він каже:

— Мені одному в кімнаті неприємно.

— Я знаю, — кажу я йому, — але я не здатен це зупинити. Тільки ти це можеш. І татко хоче навчити тебе цьому.

Я пояснюю Ройкі, що саме робити, якщо бабуся знову зачинить його. Якою частиною голови йому слід вдаритись об стіну, якщо йому хочеться залишити вагомий знак і при цьому не поранитись.

— А це болітиме? — запитує він.

Кажу, що болітиме. Я ще ніколи в житті йому не брехав. Не те що Шейні. Коли ми ще жили разом, ми повезли Роя до педіатра на вакцинацію. Всю дорогу туди вона морочила йому голову, розповідаючи про укуси, бджіл і спеціальні солодощі для чемних хлопчиків, доки я не перебив її на середині речення, сказавши таке:

— Ми приїдемо до тьоті з голкою, яка захоче завдати тобі болю, але ми з цим нічого не зможемо зробити. У цьому світі існують речі, з якими просто слід змиритись.

І Ройкі, якому тоді було всього два рочки, поглянув на мене своїм розумним поглядом і зрозумів. Коли ми ввійшли до кабінету, я побачив, що він усім своїм єством хоче дати драпака. Але він не протестував і не біг до дверей. Він сприйняв це як маленький чоловік.

Ми разом обговорили кожен крок нашого плану. Ми прорепетирували всі слова, які йому слід сказати Шейні, коли все закінчиться. Як він дратував бабусю. Як вона добряче