Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
— Душно тут увечері, — мовила Уллі, — піду прогуляюся.
Ісак розплющив очі й задивився на неї. «Облиш це, Уллі!» — казав його погляд. «Ні, ні, — відповідали її очі. — Запізно. Чому ти нічого не придумав?!»
— Вийдеш і втечеш? — спитав, вищирившись, Герман.
— Еге ж, коли хто має одежу, то може собі прогулятися, — зауважила Александра.
— І хто має туфлі, — докинув Себастьян, не маючи на думці, зрештою, нічого поганого, бо ж іще їв.
«Не роби цього, дитинко!» — просив Ісаків погляд. Якби висловити це вголос, вона б залишилася. Однак свекор мовчав, а тепер знову закрив очі.
Недалеко було йти. Уллі обійшла борцівське шатро, підняла запону й заглянула всередину. Сидячи на килимі, Юлле шнурував черевики, перш ніж вийти, показатися на вході й заманювати публіку.
— Нічого не питай, — сказала Уллі. — Прийди сьогодні ввечері, Юлле! Щоб ти закінчив виставу на півгодини раніш та прийшов! А тоді…
— Що тоді?
— Тоді я житиму в домі, Юлле. Ти згоден поїхати звідси сьогодні вночі або завтра вранці?
Вона вийшла всього на п’ять хвилин.
Уллі сиділа біля входу, коли циркова вистава Гаґелів розпочалася в переповненому глядачами шатрі.
Вийшовши на арену, Ісак потер руки в рукавичках, поправив манжети й прилаштував шпильку так, що став схожий на вишуканого літнього пана. Почав мову з того, що пана Вальтера можна порівняти з молодим левом, який був довго замкнений у клітці, а тепер шаленіє, не можучи випробувати свою силу. Після цього вдалого порівняння Ісак зробив невелику штучну паузу й повів далі про те, що шановна публіка, яку він мав честь запросити до цирку, безсумнівно поділяє такі цілком природні почуття Крицевої Руки. Є люди, сказав Ісак, що пишномовно говорять, а є такі, що діють. Людина дії — пан Вальтер викликає, як написано на афіші, всіх, що хочуть помірятися силою з ним завтра ввечері, й обіцяє тисячу крон тому, хто його переможе.
Після цієї мови вийшов Герман, зірвав аплодисменти, Себастьян побринькав на банджо, й запала тиша очікування.
У цій тиші чутно було волання з борцівського шапіто. Схоже на те, що Армстронґ, якому настала черга перемагати, остаточно зламав хребет Еено. Гаґелі прислухалися, а особливо Уллі. Звівши погляд до слабкої карбідної лампи, вона глянула поверх голів глядачів на Германа. Її переповнював жаль і відраза. Цей чоловік, батько її дітей, у цю мить виглядав таким запишнілим дурнем, таким надутим зовні й всередині, що вона з несмаком відвела очі від нього.
Ісак не видавався радим. Сидів на передній лавці й дивився на сина. А може, заплющивши очі, винаходив. Уллі не могла уявити, що він міг би дивитися на щось таке паскудне.
Герман двигнув дерев’яні тягарі, зігнув олов’яні стрижні та труби, обманув одну частину публіки, другу ж довів до гучного реготу. Над ним від легкого вітерця колихався покрив шатра. Непроханим гостем пробивався сюди шум із містечка розваг: постріли з тиру, бряжчання з метальні кілець, скрипіння гойдалок, вищання гальм на споді човників, гуркотіння каруселей, музика позитивок і мелодії Джадделевої п’ятирядки. То був гарний вечір.
Випнувши груди, Герман помахав руками якнайдалі від свого напханого ватою трико й ладен був сісти на табуретку, а Ісак, покрутивши шпильку, налаштувався виголосити кінцеву мову.
І тут раптом від входу долинув Александрин верескливий голос та густий бас Армстронґа.
Миттєво в шатрі запанувала мертва тиша. Ісак зійшов із арени, Герман сполотнів. Усміхнений і самовпевнений, увійшов Юлле й рушив, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, на арену, зійшов на неї, вклонився публіці, тоді мовчки вхопив Германа, добряче трусонув, аж тому відклеїлися вуса, і обережно посадив на табуретку.
В цю мить Уллі звелася на ноги біля входу й крикнула:
— Вата, Юлле, вата!
Герман спробував ухилитись, але Юлле знову впіймав його в могутні лабети, одним махом зірвав трико так, що полізли жмути вати, підняв Германа угору, випростувавши руки, наче той зовсім нічого не важив, й відтак посадив на табуретку — обережно, ніби щось скляне, вклонився глядачам, а по тому вийшов із шатра, не сказавши ні слова.
Усе сталося так швидко, що публіка й оком не встигла моргнути. А тепер залунав регіт. Перекочувався, булькотів і переливався в горлянках, різав слух; люди тупотіли, свистіли, кричали й глумливо гоготіли, коли Герман утікав до виходу. Ісак зробив кілька рухів, зовсім не безпорадних, а цілком певних, і розкрив рота, немовби хотів промовляти. Але він мав намір тільки дивитися. Уллі вже не сиділа біля входу. Тоді Ісак узяв перестрашеного Себастьяна під руку й повів його через вихід. Там спинився й кланявся публіці, поки за ним не впала запона.
Александра забрала касу, сім’я зібралась у фургоні, тоді як глядачі добрих кілька хвилин веселились у шатрі. Сільце маленьке, вмістилося б у кишені штанів Господа Бога, не дуже великій, тож цю бурю веселощів годі було порівняти з ураганом. Гаґелі слухали, й наостанку Герман сказав:
— Ота Уллі, чортова баламутка! Хай тільки прийде, дістане перцю!
Але тут він побачив батькові очі. Повні відрази, видивлялися на нього.
Александра зітхнула. Може, й з полегшення.
— Вона не прийде, Германе, заспокойся!
Пізно ввечері, коли все стихло, Ісак вийшов надвір. Борці розібрали шапіто. Еено сам вантажив його у фургон. Пробурмотівши щось, Ісак зайшов у своє шатро й побачив, що буря була не дуже, така собі. Перекинуто кілька лавок, догоряла карбідна лампа. Маленький пломінець вів відчайдушну боротьбу, щоб прожити ще годину й світити в пітьмі.
Під лампою сидів Ісак, склавши руки й заплющивши
