Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Не вчи мене, — сказав Антоніо. — Він потрібний мені такий, який є.

Антоніо знаками попросив у президента дозволу перейти до бандерилей. Після того як у бика ввігнали одну-єдину пару бандерилей, він попросив дозволу знов повернутися до мулети.

Мулетою він орудував так м'яко, просто й пластично, що кожен порух його здавався немов вирізьбленим. Він проробив один по одному всі класичні прийоми, а потім постарався ще відточити їх, надати їм ще більшої чистоти ліній і водночас Збільшити ризик, ледь присуваючи лікоть до тулуба, щоб якнайближче пропустити бика повз себе. Бик був здоровий, незасмиканий, дужий і хоробрий, з добрими рогами, і Антоніо показав публіці досконалий взірець класичної фаени.

Коли робота з мулетою була закінчена і залишалося тільки убити добре підготовленого бика, Антоніо нараз ніби збожеволів. Він почав проробляти показні трюки в дусі Манолето, які тільки що проробляв Чікуело, другий матадор, ніби хотів сказати публіці, що коли вже така робота їй до вподоби, то хай подивиться, як це треба робити. Він стояв напроти бика в тому місці арени, де останній бик, кидаючись на коня пікадора, зрив пісок. Коли Антоніо, повернувшись спиною до бика, робив так звану гірадилью, бик оступився, його права задня нога ковзнулася і правий ріг увійшов у сідницю Антоніо. Нема прозаїчнішого і водночас небезпечнішого місця для рани, і Антоніо знав, що сам накликав на себе лихо, знав, що рана важка, що може йому забракне сил убити бика і загладити свій промах. Бик сильно ударив його — я бачив, як увійшов ріг, як підкинуло Антоніо. Але він утримався на ногах і не впав. Він притиснувся крижами до червоних дощок бар'єра, ніби намагаючись утамувати кров, що струмком цебеніла з рани. Я дивився лише на Антоніо і не бачив, хто повів бика. Маленький Мігелільо перший перескочив через бар'єр і вже підтримував Антоніо під руку, коли Домінго Домінгін і брат Антоніо, Пепе, вискочили на арену. Всі бачили, що рана серйозна, всі троє — антрепренер, брат і помічник — вчепилися в нього, намагаючись повести його До лазарету. Антоніо люто струсив їх з себе і сказав Пепе:

— І ти смієш носити ім'я Ордоньєс?

Він пішов до бика, стікаючи кров'ю і киплячи з люті. Я вже й раніше бачив, як він злиться на арені, — дуже часто під час роботи, несвідомо упиваючись боєм, він водночас ледь не задихався від злості. Зараз він вирішив убити бика, убити так, що краще не можна, і він знав, що повинен зробити це якнайшвидше, поки він не зійшов кров'ю і не зомлів.

Він поставив бика перед собою, низько, дуже низько опустив мулету, націлився, всадив шпагу в найвищу точку між лопатками бика і випростався над правим рогом. Потім він підняв руку і наказав бику прийняти смерть, яку він, Антоніо, вклав у нього.

Він стояв проти бика, стікаючи кров'ю, нікому не дозволяючи підійти, поки бик не поточився і не зваливсь на пісок. Він стояв один, стікаючи кров'ю, бо ніхто з близьких не наважувався підійти до нього після його гнівних слів, поки президент у відповідь на крики глядачів, що розмахували хустками, не подав знак, дозволяючи відрізати бику обидва вуха, хвіст і копито. Пробираючись крізь юрбу до виходу, що вів до лазарету, я бачив, як він стоїть, стікаючи кров'ю, і чекає, щоб йому вручили трофеї. Потім він повернувся, збираючись обійти арену, ступив двічі і впав на руки Ферреру й Домінго. Він був при цілковитій свідомості, але знав, що сходить кров'ю і більше вже нічого зробити не може. Сьогоднішній бій закінчений, і треба готуватися до наступного.

У лазареті доктор Тамамес оглянув рану, переконався, наскільки вона серйозна, зробив усе необхідне, закрив рану і терміново відправив Антоніо на операцію до Мадріда, в лікарню Рубера. За дверима лазарету стояв той хлопець, що скочив на арену на початку бою і плакав.

Коли ми приїхали в лікарню, Антоніо тільки встиг прокинутися після операції. Рана виявилася глибокою. Ріг увійшов на шість дюймів у м'ясо лівої сідниці, ледве не зачепивши пряму кишку, і прорвав м'язи до сідничного нерва. Доктор Тамамес сказав мені, що на одну восьму дюйма правіше — і ріг проник би до кишечника. На одну восьму глибше — і він зачепив би сідничний нерв. Тамамес відкрив рану, вичистив її, довів усе до ладу і зашив, залишивши отвір для дренажної рурки, що мала годинниковий механізм, який так голосно цокав, що здавалося — це стукає метроном.

Антоніо уже не раз чув цей цокіт. Сьогоднішня рана була дванадцята. Обличчя його було серйозне, але очі усміхались.

— Ернесто, — сказав він, вимовляючи моє ім'я по-андалузькому — «Айрнехто».

— Дуже боляче?

— Поки що не дуже, — відповів він. — Зате потім…

— Не розмовляй, — сказав я. — Лежи спокійно. Маноло каже, все було добре. Коли вже суджено, кращого місця для рани не придумаєш. Я все тобі передам, що він мені скаже. А тепер Я піду. Ти тільки не хвилюйся.

— Коли ти прийдеш?

— Завтра, як ти прокинешся.

Кармен увесь час сиділа біля постелі Антоніо і тримала його за руку. Вона поцілувала його, і він заплющив очі. Він ще не отямився по-справжньому і, як він казав, справжній біль ще не почався.

Кармен вийшла разом зі мною з палати, і я розповів їй, що мені говорив Тамамес. Батько її був матадором. Троє її братів були матадорами, і вона була дружиною матадора. Гарна, мила, любляча, вона не впадала в розпач у хвилини найбільших тривог і небезпек. Найгірше було позаду, тепер її чекає важка праця доглядальниці. Ця праця щороку випадала на її долю, відтоді, як вона вийшла за Антоніо.

— Як же це сталося? — запитала вона.

— По-дурному. Цього не повинно було статися. Навіщо він ставав спиною?

— Скажіть йому.

— Він і сам знає. Нема чого йому говорити.

— Усе-таки скажіть йому, Ернесто.

— Навіщо він змагається з Чікуело-другим? — сказав я. — Безглуздо змагатися з тим, що вже стало історією.

— Знаю, — сказала вона, і я розумів, що вона думає про те, що дуже скоро її чоловік змагатиметься з її улюбленим братом і це змагання увійде в історію.

Я згадав, як три роки тому, коли ми обідали в них, про це зайшла мова за столом і хтось сказав, як це було б чудово і скільки б принесло грошей, якби Луїс Мігель