Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Зупиняючись, щоб заправити машину, ми підкріплялися рештками вина, скибкою сиру чи маслинами в буфеті заправочної станції й пили чорну каву. Білл ніколи не пив вина, коли вів машину, але я прихопив пляшку легкого росадо з Лас-Кампаньяс у мішку з льодом і попивав холодне вино, закушуючи хлібом і сиром манчего. Я любив цей край у всі пори року і щоразу радів, коли останній перевал залишався позаду і нас зустрічали суворі землі Ламанчі та Кастілії.
Білл вирішив нічого не їсти, поки ми не доберемося до Мадріда. Він запевняв, що після їжі його хилить на сон, а йому доведеться день і ніч сидіти за кермом. Він любив попоїсти, знався на їжі, і хоч би в якій країні опинився, ніхто краще за нього не вмів дістати доброї їжі. Він дуже своєрідна людина і завжди намагається довідатись якнайбільше нового про людей, місцевість, вина, спорт, літературу, архітектуру, музику, малярство, науку, життя. Коли він уперше приїхав до Іспанії, то оселився В Мадріді, а потім разом з Енні об'їздив усі іспанські провінції. Немає буквально жодного міста в Іспанії, де б він не побував, і скрізь він знав і місцеві вина, і місцеву кухню, і найсмачніші страви і в яких ресторанах найкраще годують, чи було це велике місто чи глухе містечко. Кращого попутника я й бажати не міг, а вже водій він був просто двожильний.
До Мадріда ми дісталися саме вчасно, щоб захопити другий сніданок у «Кальєхоні» — тісному, схожому на коридор ресторані на кальє Тернера, куди ми завжди заходили поїсти, коли бували тільки вдвох, бо, на нашу думку, ніде в місті так смачно не годували. Там була чудова домашня кухня і завжди якась спеціальна страва — щодня нова; риба, м'ясо, городина, фрукти були там найліпші, які тільки можна було дістати на ринку. Там подавали тінто і кларет вальдепеньяс у маленьких, середніх та великих глечиках, і вино було чудове. Маріо, великий автомобіліст і цінитель життєвих утіх, казав, що йому ніколи ще не доводилося їсти в такому доброму ресторані. Адамс любив бувати там, бо все це нагадувало йому Удіне. Мері там не подобалося — вона скаржилася на тісноту, на погану вентиляцію. 1956 року їй мало не вдалося накласти вето на відвідування «Кальєхона», але хазяїн перехитрував її, — скориставшись нашою відсутністю, прикупив частину сусіднього приміщення і відкрив прекрасно провітрюваний новий зал.
Після того як ми, чекаючи вільного столика, випили біля стойки в барі по кілька склянок вальдепеньяса, у Білла розгулявся апетит. Меню прикрашала приписка з попередженням, що однієї порції будь-якої страви достатньо для повної ситості, і Білл замовив спершу смажену рибу, а потім йому подали таку порцію якоїсь астурійської страви, що її вистачило б принаймні на двох чоловіків. Усе це він подужав і тільки зауважив:
— А тут годують непогано.
Коли спорожнів другий глек вальдепеньяса, він додав:
— І вино непогане.
Я наминав молодих вугрів у часниковому соусі, що нагадували ніжні бамбукові пагони з хрусткими кінчиками, тільки вугрі були маслянистіші на смак. Переді мною стояла повна глибока тарілка вугрів, і їсти їх було райською втіхою, зате кожному, хто потім зустрівся б зі мною в закритому приміщенні чи навіть на свіжому повітрі, це обіцяло пекельні муки.
— Вугрі знамениті, — сказав я. — А вино — не знаю. Ще не розкуштував. Вугрів хочеш?
— Мабуть, візьму одну порцію, — відповів Білл. — Випий вина. Може, сподобається.
— Ще один великий глечик, — сказав я офіціантові.
— Зараз, доне Ернесто. Я вже наготував. До нашого столика підійшов хазяїн.
— Чи не бажаєте біфштекс? — запитав він. — У нас сьогодні чудові біфштекси.
— Прибережіть їх на обід. А немає спаржі?
— Чудова спаржа. З Аранхуеса.
— Завтра нас чекає корида в Аранхуесі, —сказав я.
— Як поживає Антоніо?
— Дуже добре. Він виїхав із Севільї учора ввечері. А ми сьогодні вранці.
— Як було в Севільї?
— Так собі. Бики погані.
— Ви вечерятимете тут з Антоніо?
— Навряд.
— Про всяк випадок я залишу для вас окремий кабінет. Минулого разу всі були задоволені?
— Дуже.
— Бажаю удачі в Аранхуесі.
— Дякую, — сказав я.
В Аранхуесі нас чекали самі невдачі, але я не мав ніяких лихих передчуттів.
Напередодні, в той час, коли Антоніо виступав у Севільї, Луїс Мігель разом з Антоніо Бьєнвеніда та Хаїме Остосом виступав у Толедо. Всі квитки були розпродані. Найдорожчі місця зайняла публіка, що приїхала з Мадріда, багато зібралося друзів і шанувальників Луїса Мігеля. День видався похмурий, дощовий, бики були крупні, більш чи менш хоробрі, але з підпиляними, як стверджували очевидці, рогами. Луїс Мігель добре працював з першим биком, з другими ще краще. За чудову роботу з цим биком він відрізав одне бичаче вухо, і якби він вдало всадив шпагу, йому дісталося б і друге.
Я дуже шкодував, що мені не довелося бачити виступу Луїса Мігеля, тим паче, що й назавтра ми не могли потрапити в Гренаду на кориду з його участю. Такий був розклад бою биків, але я знав, що скоро становище зміниться. Я запасся списком усіх оголошених виступів і Луїса Мігеля, і Антоніо, списком, з якого випливало, що найближчим часом передбачаються їхні виступи в тих самих містах і в тих самих феріях. Мало того — їм доводилося виступати в одні й ті самі дні, і, отже, суперничати між собою. А поки що, наскільки можливо, я стежив за успіхами Мігеля з розповідей тих глядачів, чиїм судженням я довіряв.
В Аранхуесі 30 травня стояла гарна для кориди погода. Дощ припинився, і сонце зігрівало свіжовимите місто. Дерева зеленіли, бруковані вулиці ще не встигли покритися курявою. Понаїжджало багато селян з навколишніх сіл — вони розгулювали по місту в чорних куртках та сірих штанях з цупкої смугастої тканини — і досить багато мадрідців. Ми всілися на терасі старомодного кафе в затінку дерев, дивилися на річку, на катери й човни. Річка потемніла й розлилася від дощу.
Потім наші гості вирушили оглядати королівський парк на березі річки, а ми з Біллом пішли через міст до старого готелю
