Притулок пророцтв - Деніел Кіз

Він підійшов до маленької кімнатки і постукав у двері.

– Випусти мене.

– Не зараз, Рейвен. Мені треба вийти у справах.

– Не залишай мене!

– Випущу тебе, коли повернуся.

Алексі вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Тепер до підвалу й на вулицю через чорний хід цокольного приміщення. Роззирнувшись навсібіч, чи ніхто не стежить, він осідлав свій чорний мотоцикл і з ревінням виїхав з провулка.

До Плаки Алексі дістався за п’ятнадцять хвилин. Повно народу, як завжди. Поміж столиками снували офіціанти з тацями. Дотримуючись вказівки, він рушив до столика біля самого входу в таверну.

– Бажаєте меню? – спитав офіціант, прибираючи купу блюдець.

– Каву з коньяком, будь ласка.

Тієї миті чиїсь сильні руки схопили його ззаду за плечі.

– Каву для двох, – промовив голос із телефона.

– Так, мадам.

Жінка відпустила Алексі, і, розвернувшись на стільці, він побачив високу струнку постать, що стояла в променях ранкового сонця.

– Ви ставите мене в невигідну позицію, – сказав Алексі. – Сядьте, щоб я бачив, хто влаштував це рандеву.

Жінка засміялася низьким горловим сміхом. Обійшла стіл і сіла до нього обличчям. Волосся, заплетене в косу навколо голови, темні очі, оливкова шкіра – усе, як описував хлопець. Але ні сліду помади чи рум’ян, взагалі жодного макіяжу. Близько сорока років, проте ще й досі приваблива. Сонячні промені вигравали на золотому півмісяці, що висів на такому ж золотому ланцюжку навколо її шиї.

Жінка швидко сховала його під блузку у себе на грудях. Кинула сумочку на стіл. Гучний стукіт. Пістолет? Незнайомка сама обрала це людне місце. Тут вона його не витягне. Вона зчепила руки, і Алексі помітив, що на її довгих пальцях немає манікюру. Шкіра на великому і вказівному пальцях правої руки зашкарубла.

– Ось ми і зустрітися знову, – промовила незнайомка.

– Справді? Щось не пригадую.

Офіціант приніс каву і пляшку коньяку.

– Мадам теж налити?

Вона накрила чашку долонею.

– Ні, жодного алкоголю.

– Може, поділитеся, як знайшли мене? – поцікавився Алексі, коли офіціант пішов геть. – Як впізнали мене в юрбі? Чи хочете й далі вдавати загадкову леді?

Жінка відсьорбнула кави і подивилася на Алексі поверх чашки.

– Легко. Я бачити ваше обличчя, коли ви зняти пов’язки і одягати маску в афінській божевільні перед тим, як викрадати Рейвен.

Алексі аж дух перехопило. То от де він бачив її обличчя: через віконце сестринського посту.

– Ви – медсестра Фей Сойєр?

– Взагалі-то майорка Фатіма Саїд.

– Майорка?

– Майорка «Моджахедін-е Халк», тобто «Священної армії визволення народу». Дехто називає нас МЕХ.

– Я чув про МЕХ, Держдепартамент США вніс вас до списку терористичних організацій у… Коли?..

– У 1997-му. «Сімнадцяте листопада» в цьому переліку значно давніше. Наші угруповання мають багато спільного.

– Але ви – мусульмани. А ми – православні християни.

– І ви, і ми шануємо нашого предка Авраама. Ми і ви – марксисти-леніністи.

Алексі відкинувся на стільці.

– Як ви мене знайшли?

– Ви, мабуть, забувати. Ваші люди не ловити мене після стрілянини. Я втікати, але не їхати геть, а стежити.

– Я думав, ви медсестра.

– Ми теж знали, що доктор Слейд – інформатор ЦРУ.

– Що ви маєте на меті?

– Що й ви. Разом ми робимо те, що зробили мученики Осами одинадцятого вересня, – нахилившись ближче, вона додала: – Ваш товариш Ясон Тедеску вступив у контакт з моїм лідером, домовитися про співпрацю в операції «Зуби дракона».

– Не розумію. Наша організація невелика, а ви маєте добре озброєні загони. Скільки вас – чотири тисячі, п’ять?

– Немає значення. Ми всі знаємо, що ООН не зупинить президента Буша. Якщо Америка вторгатися в Ірак, їхні ВВС обов’язково бомбардувати нашу базу Ашраф. Ми маємо завдавати удару перші.

А вона з біса приваблива. Незмигний погляд кобри, гіпнотичний голос. Мабуть, уміє змусити всіх грати під свою дудку. Алексі уявив, як тримає цю жінку в обіймах, та пригадавши її чіпкі пальці на своїх плечах, відігнав цю думку.

– І чого ж ви хочете від нас?

– Ясон Тедеску повідомляв нам, що багато років тому організувати у деяких містах США мережу сплячих агентів «Сімнадцятого листопада». Він розповів нам про операцію «Зуби дракона».

Алексі підніс чашку до рота і, не відриваючи її від губ, пробурмотів:

– Як так склалося?

– Під час конференції, перед тим, як ви його застрелили, Тедеску надіслати на електронну пошту нашої генералки Гассан ще один лист з пропозиція союзу.

– Навіщо нам МЕХ? Як ви самі сказали, у нас є власна диверсійна мережа в Штатах.

– Проблема в тому, що ваші бойовики вже старі, може, вже маразм мати, – прошепотіла вона. – Шкода, якщо вони померти і не виконати своя місія.

– Що пропонують ваші люди?

– Ви знати міста, але не знати об’єкти. У нас є зброя, але наші люди від «Хезболли» під постійний нагляд. З нашим зброя і ваші агенти ми можемо зробити масштабну атаку.

Ця жінка анітрохи не жартувала.

– Отже, ви пропонуєте…

– Перемир’я. Коли Держдепартамент США оголосити нас терористи, нам блокувати доступ до грошей нашого Фонду канадської громади для допомоги голодуючим мусульманським дітям. У нас в Ашрафі є схована зброя.

– Яка зброя?

– Спершу платіть нам п’ятдесят тисяч доларів.

– У нас немає таких грошей. Ми маленька група.

– Але смілива. Пограбуйте банк, який веде бізнес з американцями. Коли дістаєте гроші, приносите їх нашому кур’єру, а вона передає вам пакунок.

– Де відбудеться обмін?

– Біля меморіалу студентам, загиблим від рук Національної гвардії Огайо у Кентському університеті.

– Дуже символічно, але як мені знайти кур’єра?

– Ідете на Пагорб нарцисів і кладете перевернуту догори дном склянку з незапалена свічка на одну з плит. Зверху кладете камінець. Наш кур’єр підійде і скаже: «Зуби», а ви відповісте: «Дракона».

Алексі знизав плечима. Дурість використовувати як пароль назву операції.

– Ви даєте їй гроші, а вона вам пакунок.

– Я обговорю вашу пропозицію з моїми людьми. Як можна з вами зв’язатися?

– Я телефонувати. Мені треба відповідь, поки Америка не напасти на Ірак. Потім робити щось буде важко. І ще одне: вам вдалося приручити Рейвен?

– Я втовкмачую їй у голову наші погляди.

– Маніпуляція, щоб викликати стокгольмський синдром?

– Вона тепер ненавидить Америку так само люто, як ми, – усміхнувся Алексі.

– З нею ніколи не знати напевне. У лікарні я доглядати її під час шизофренічних станів. Вона ріже себе, боїться бути сама, схильна до суїциду, фобії –