Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
– А скажи, будь ласка, добрий чоловіче, відкіля ти сам і куди тепер ідеш? Бачу, що ти не тутешній.
Чоловік викресав вогню, запалив люльку й відповів:
– Не тутешній.
Подорожній хоч і був з торбою, але не скидався на старця; по вбранню його можна було прийняти за селянина або незаможного козака.
«Куди це він іде? – подумав бакаляр. – Сказати б на прощу, так ще молодий, до того ж чоловік, а не баба, бо на прощу ходять більше баби, та ще й підстаркуваті…» Це було очевидно, але бакаляр, щоб затягнути в розмову подорожнього, запитав:
– Чи не на прощу у Святогірський часом ходив, чоловіче?
– Був і в Святогірському… – випускаючи хмару диму з люльки, відповів гість.
Бакаляр навіть завовтузився на своєму місці, так йому допікало знати, що то за людина.
– Ну що, багато назбирав грошей? – несподівано для всіх запитав подорожнього запорожець.
Подорожній здивовано глянув на запорожця. Він досить довго придивлявся до нього, наче що пригадуючи, чоло йому похмурилося, брови ще дужче понависали над очима, а праве око почало якось чудно смикатись, але за хвилину чоло його розгладилося і він привітно усміхнувся.
– А… Павло Глек! Я й не пізнав тебе. Чого тебе занесло на слободи з Запоріжжя? Питаєш, чи багато назбирав я грошей? Трохи є, але ще років п’ять доведеться, мабуть, мандрувати.
Бакаляр вже роззявив рота, щоб запитати подорожнього, але його попередив винник.
– Ти що ж, на церкву, чи що збираєш гроші?
– Ні, на самого себе.
Бакаляр від дивування роззявив ще більше рота.
– Як на себе? Це б і я так пішов.
– Ех, дяче… Важко збирати ці гроші. Важко мені й розповідати про те, на що збираю я їх, але нічого не зробиш: без цього ніхто не дасть, і за мене, може, пропаде християнська душа в неволі. От слухайте, добрі люди, а прослухавши, не відмовтеся допомогти мені, нещасній людині, що десять років пробув у неволі бусурманській.
Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.
– Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!
А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.
Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.
– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.
Подорожній не вперше, мабуть, розповідав про це, але видно було, як він хвилювався: він знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, і руки тремтіли йому, як у пропасниці.
– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.
– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – і бабів і дідів – перебили татари, а молодих пов’язали і з дітворою погнали в степ. Мабуть, і мені б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з ніг, але хтось з козаків випалив йому у спину з пістоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату і впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиї аркани понакидала, а ззаду худобу й отари наші погнала. Бачу – і жінка йде, похнюпилася, не розуміючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевільна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час їхній бей кошем, з’єдналися докупи загони, що грабували слободи, і почала татарва ділити бранців та худобу та сваритися поміж себе за нас, особливо за жінок, навіть за шаблюки свої криві хапатися. А поділивши, почали на наших очах ґвалтувати жінок та дівчат.
Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.
– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто захворів і всіх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоїть на самому березі Чорного моря. Мене й ще деяких козаків посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жінок та дівчат порозбирали собі у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах і до Синопу, і під Трапезунд, навіть до Царгорода. Важка праця на галерах і багато невільників загинуло там, і всіх турки покидали в море.
Дев’ять років не бачив я жінки і не знав – жива вона чи ні. Здумав беглербег кафський будувати новий мінарет коло мечеті і погнали нас, невільників, каміння носити на будівлю. Ото зранку каміння тягаємо до вечора, а на ніч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть і завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжується. І лютий той потурнак був, гірший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козаків був. От якось сидимо ми, снідаємо у полудень, бо раніш їсти не дають, їмо суху
