Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

«Як вона там?» – подумає він і тамує біль, що ніяк не хоче вщухати, вмирати, зникати…

Тяжко стане на серці. Примчить до могили Тапур, зупинить бойового коня, задумається… Вітер колошматить чорне його волосся, щось гуде у вуха про далекі воєнні дороги, про чужі землі… Дивиться Тапур в далину, думає, степ слухає… Про неї думає… Про Ольвію… Блищить мокрий від роси степ, блукає степом марево… Зринає з того марева біла постать, руки до нього простягає… Ольвіє… Ольвіє… Ні, то не вона, то туманець після зливи блукає мокрим степом… Не вона… А він бачить її, бачить стрілу у її грудях… І червоний струмочок, що витікає з-під стріли, бачить. Вона простягає руки, все ближче і ближче підпливає до нього над степом, але Тапур не ворушиться, і Ольвія летить над землею далі і зникає за веселкою…

Минув уже рік з дня загибелі Ольвії, а Тапуру все здається, що те лихо сталося сьогодні, вчора…

Ніби вчора, ніби сьогодні, ніби у цю мить вилетіла із вербняка чорна стріла божевільного перса… Ніби в цю мить, а на її могилі вже послався чебрець і кров'ю полум'яніє горицвіт…

Від кочовища до кочовища Ольвію везли на траурнім повозі, запряженому двома білими і двома чорними кіньми. Дві тисячі вершників їхали з обох боків повоза, супроводжуючи свою господиню у світ предків. Процесія рухалася повільно, зупиняючись на перехрестях доріг, і в кожнім кочовищі назустріч з голосінням вибігали скіф'янки, виходили чоловіки… Як велить прадавній звичай, скіф'янки плакали й голосили, рвали на собі одяг, волосся, дряпали обличчя… І тягучий, тужливий плач линув над степом… Так скіфи прощаються з найдорожчими своїми співвітчизниками.

їхали кружними шляхами, щоб більше обхопити кочовищ, щоб більше степовиків попрощалося з Ольвією, оплакало її, і Ольвії тоді буде не так тяжко покидати цей степ.

Тапур їхав відразу ж за повозкою і нічого не бачив, крім білого плаття Ольвії, що холодним снігом зими біліло на повозі… І здавалось Тапуру, що увесь степ укритий снігом зими…

Скриплять колеса, рівномірно рухаються вершники у чорних башликах, лунає голосіння, а степ Тапуру видається білим і холодним. І думає він про неї… Ні, він не просто любив Ольвію. Він багатьох любив і знав… Але забув їх і ніколи не згадає за свого життя… А ось Ольвію не забуде. Вона йому дорога. Ольвія стала йому рідною. А це вище любові. Це – вічне. І скільки він житиме, він пам'ятатиме її і знатиме, що вона була у нього… А ще вона приходитиме до нього у сни… Часто приходитиме. І він буде з нею говорити, і обніме її у сні, і відчуватиме її живою, молодою і гарною…

Щось бринить у його душі, невловиме, не знане досі: він любив і любить. І вона йому рідна. І від цього йому легше прощатися з нею. Адже він став іншим. Тому іншим, що в нього була вона. Була і буде. Хоч у снах буде.

Скрипить сумний повіз.

З кожним обертом коліс все ближчає і ближчає і вічна домівка Ольвії, а отже, і мить прощання…

Яму викопали глибоку. Сонце висушило її, і стіни затверділи. А вже потім стіни вимурували камінням, а на дах поклали міцні дубові колоди, які напиляли біля Борисфену. Мусять вони віками тримати на собі важкий курган. В гробницю Ольвії ведуть маленькі двері. Посередині гробниці вже стоїть високе ложе, накрите пурпуровим покривалом, на кінцях якого тихо подзвонюють золоті бляшки…

Тапур не вірить, що це вже – все.

Не вірить, що віднині вона буде приходити до нього тільки у сни… Він заплющує очі, стоїть, ледь похитуючись. А коли глянув – на ложі вже був саркофаг із кипарисового дерева…

У саркофазі – Ольвія.

Наче жива, тільки зблідла і мовби чимось здивована. Тапур знає, чому вона здивована. Коли перська стріла її клюнула в груди, вона здивовано вигукнула: «За віщо?..» І так і пішла у той світ з німим подивом на блідому обличчі: за віщо?.. І зараз на її обличчі застиг той вічний подив, і все ж вона видається йому живою. Вкотре відганяє він думку про її смерть… Лежить Ольвія м'яко і спокійно, наче задрімала перед ранком. На вигляд – трохи втомлена, навіть зморена. Тому й прилягла відпочити…

Дихнеш – на ній ворухнеться легке біле шовкове плаття… Хвилясте каштанове волосся перев'язане золотою стрічкою, на голові сяє діадема із золота і коштовного каміння. У вухах блищать золоті серги, на руках – золоті браслети. Мовби на свято вирядилася Ольвія.

«Вона жива… жива… жива, – думає Тапур. – Ось зараз вона встане, ми вийдемо звідси, скочимо на коней і помчимо у степ».

Але вона не встає, і він тяжко зітхає…

Біля лівої руки Ольвії поклали бронзове дзеркало із золотою ручкою та золотий гребінь, на якому зображені сцени із скіфського життя, а також поставили лекіф з парфумами. Вздовж правої руки лежить меч у золотих піхвах. Так велів Тапур. Щоб на знак її звитяги поклали меч. А ще поставили у гробниці золоту чашу, в кутку – скриню з одягом, щоб на тім світі вона мала у чім ходити. Золота для Ольвії він не шкодував. Більше золота – легше житиметься їй на тім світі.

Поклали і вийшли.

І лишився Тапур сам.

З нею удвох…

Досі Ольвія, хоч і мертвою, а була поруч з ним, нині він прощається з нею назавжди… А серце не вірить і вірити не хоче…

– Ольвіє?! – зненацька вигукує Тапур, і голос у гробниці лунає глухо і тяжко.

– Ольвіє? – голосніше повторив Тапур. – Озвися до мене востаннє, бо мушу йти. Озвися, щоб я поніс у білий світ твій голос.

Дзеленькнула бляшка на пурпуровім покривалі.

Тапур кинувся до саркофага.

– Ольвіє? – крикнув збуджено. – Ти подала мені знак. Знаю, що смерть онімила твої вуста на цім світі. Слухай мої останні слова, доки я не зачинив гробницю. Я тебе любив. І люблю. Але «любов» – то не те слово. Я щасливий, що ти в мене була, будеш і є. Що ти назавжди залишишся у моїм серці. А тому моє серце і не порожнє. Воно наповнене тобою, як степ сонцем, як далина небом. Прощай, Ольвіє. Спасибі тобі за те, що ти була.

І зробив два кроки до виходу.

Але щось ніби його спинило, і він здригнувся. І прислухався. І здалося йому, що знову тоненько задзвеніла золота бляшка.

– Ольвіє…

Він повернувся до саркофага.

– Ольвіє… –