Сестра Керри - Теодор Драйзер
Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.
— Мене немає дома, — відповідала вона служникові.
І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.
Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.
— Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? — спитав її якось антрепренер.
— Може статись якраз навпаки, — відповіла Керрі.
— Ми, мабуть, виїдемо в липні,— сказав він на це.
Поспішне готування до від’їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.
«Та не варто й шкодувати», — потішав він себе, але в глибині душі почував інше.
Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п’єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.
Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.
Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.
— Їй не місце в цьому театрі,— сказав він. — По-моєму, вона здатна на краще.
Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова. Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.
— Ну що ж, ви так і не пішли у драму? — сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.
— Ні,— відповіла вона. — Поки що — ні.
Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:
— Але я думаю про це.
— По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.
Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?
— Чому ви такої думки? — спитала вона.
— Бачте, — відповів він, — наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.
Керрі всміхнулась і злегка почервоніла. Чистота його думок і незвичайна одвертість розбудили в ній тепліше почуття до нього. Поклик ідеалу знов знайшов відгук у її серці.
— Я й сама не знаю, — відповіла вона, хоч і не могла приховати, що їй це дуже приємно чути.
— Я бачив вас на сцені,— додав він. — Ви граєте дуже добре.
— Я рада, що вам сподобалось.
— Дуже добре, — повторив він, — як для оперетхт.
Розмова на цьому закінчилась — щось перебило її. Але згодом вони мали змогу її продовжити. Після обіду Еймс сидів у кутку кімнати, втупивши погляд у підлогу, а Керрі ввійшла ще з кимсь із гостей. Уперта праця поклала на ното обличчя тінь утоми. Керрі й сама не могла б сказати, шо їй так подобалося в цьому обличчі.
— Самі? — промовила вона, звертаючись до нього.
— Я слухав музику.
— Я зараз повернусь, — сказала, виходячи, супутниця Керрі, яка не бачила у ньому винахідникові нічого цікавого.
Вона стояла перед ним, а він звів очі і глянув їй у лице.
— Правда, яка зворушлива мелодія? — спитав він, ще прислухаючись.
— О, дуже! — відповіла вона, теж прислухавшись і відчувши красу того, на що він звернув її увагу.
— Сідайте, — промовив він і присунув сусіднє крісло.
Кілька хвилин вони слухали мовчки, охоплені тим самим почуттям, тільки що в Керрі від нього аж серце затрепетало. Музика глибоко чарувала її, як і в давні дні.
— Не знаю, чим це пояснити, — заговорила вона, почуваючи, як у її душі пробуджується незбагненне тоскне жадання, — але музика завжди якось дивно впливає на мене, мені хочеться чогось такого… я…
— Так, — промовив він, — я це розумію.
Він раптом звернув увагу на те, як безпосередньо й одверто висловлює вона свої почуття.
— Не треба сумувати, — сказав він їй.
Він замислився, потім знов заговорив, нібито про інше, але й ті його слова були співзвучні їхньому настроєві.
— На світі є багато такого, чого нам хочеться, але, на жаль, не можна гнатися за всім одразу. І нічого не поможе ламати руки і побиватись за недосяжним.
Музика замовкла, він підвівся і тепер стояв перед Керрі.
— Чом ви не вступите до доброго, серйозного драматичного театру? — спитав він, допитливо дивлячись на неї, немов вивчаючи.
Ці великі, щирі очі, ледь болісний вираз уст підтверджували його думку.
— Може, я так і зроблю, — відповіла вона.
— Ваше місце там, — додав він.
— Ви гадаєте?
— Так, — відповів він. — Я цього певен. Ви, мабуть, і самі того не знаєте, але в вас є щось таке, ніби ви створені для драми; надто ж це позначається в очах і в лініях уст.
Керрі була в захваті. В ту мить вона забула про свою самотність. Ось коли вона діждалась хвали розумної і проникливої.
— Саме в очах і в лініях уст, — повторив він замислено. — *
