Сестра Керри - Теодор Драйзер

— Приходь завтра до мене в готель, — сказала вона, пом’якшуючи відмову. — Пообідаємо разом.

— Гаразд, — погодився Друе зраділо. — А де ж ти живеш?

— У готелі «Уолдорф», — сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.

— О котрій годині?

— Ну, скажімо, о третій, — промовила Керрі приязно.

Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з’явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.

— А цей готель, я бачу, шикарний, правда? — такі були його перші слова.

— Авжеж, — відповіла Керрі.

Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар’єру.

— Я незабаром відкрию власне діло, — заявив він між іншим. — Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.

Керрі приязно слухала його,

— Скажи, — спитав він раптом, — а де ж тепер Герствуд?

Керрі ледь почервоніла.

— Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, — промовила вона. — Але я його вже давно не бачила.

Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв’язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.

— Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, — зауважив він.

— Яке це — таке? — спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.

— Та хіба ти не знаєш? — відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.

— Ні, нічого я не знаю, — заперечила Керрі.— Про що ти кажеш?

— Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.

— Я не знаю, про що це ти, — повторила Керрі.

Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?

— Отаке! — недовірливо промовив Друе. — Хіба ж ти не знала, що, від’їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?

— Що?! — вигукнула Керрі,— Ти хочеш сказати, що він украв гроші?

— Як же так, — промовив Друе, спантеличений її тоном. — Виходить, ти цього не знала?

— Та ні ж, — відповіла Керрі,— звичайно, не знала.

— Оце дивина, — сказав Друе. — Але ж це справді так. Усі газети про це писали.

— Скільки він узяв, ти кажеш? — спитала Керрі.

— Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.

Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…

А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. «Ах, оце щастя! — думав він. — Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!» Тепер, у блиску своєї сценічної кар’єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.

— А пам’ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? — спитав він.

На спогад про це Керрі усміхнулась.

— Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, — додав він, спираючись ліктем об стіл. — І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.

— Не треба так говорити, — ледь холодно спинила його Керрі.

— Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…

— Ні,— відповіла вона підводячись. — До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!

— О, зажди ще хвилинку, — благав Друе. — Ти ще маєш час!

— Ні,— лагідно промовила Керрі.

Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:

— Коли ж я побачу тебе знов?

— Та коли-небудь побачимось, — відповіла Керрі.— Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!

Дверцята ліфта розчинились.

— До побачення! — відгукнувся Друе.

Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.

Він пройшовся по вестибюлю зажурений — його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.

Керрі ж займали зовсім інші думки.

Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля «Казино», і не помітила його.

Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.

— Керрі,— мовив він майже пошепки, — я б хотів сказати тобі кілька слів.

Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.

— Боже мій, Джордже! — промовила вона. — Що з тобою?

— Я був хворий, — відповів він. — Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!

— Так, так, — вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. — Але що ж це з тобою?

Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було — один п’ятидоларовий і два дводоларових папірці.

— Я ж кажу, що був хворий, — відповів він дражливо.

Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.

— Ось на, — промовила вона. — Це все, що я маю при собі.

— Гаразд, — відповів він стиха. — Коли-небудь віддам.

Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.

— Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? — знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. — Де ти живеш?

— О, у мене є кімната в Бауері,— відповів він. — Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!

Його явно дратували ці її щирі розпити, — занадто ласкавіша була доля до неї.

— Краще йди в театр, — мовив він, — я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.

Вона хотіла щось