Темний ліс - Лю Цисінь

— А ми тут до чого? Хай флот і вигадує варіанти.

Генерал важко розвернувся в його бік:

— Докторе, ви маєте правильно розуміти, що відбувається: ЗМІ байдуже, що це не наша провина. Функція спостереження за переміщеннями зонда в глибокому космосі покладалася на команду телескопа імені Фіцроя-Рінгера, і якщо ви сподіваєтеся вийти сухим із води, це не вдасться — готуйтеся до гарного цеберка помиїв і на вашу голову.

Кен деякий час мовчки плавав у невагомості перпендикулярно до генерала, аж поки запитав:

— Що ми маємо просто зараз за орбітою Нептуна?

— Флот, напевно, нічого. Земля… — генерал попросив чергового офіцера дізнатися. Незабаром стало відомо, що чотири великі кораблі Організації охорони довколишнього середовища ООН перебувають на орбіті Нептуна. З них на початковому етапі проекту «Туманна парасолька» були запущені три невеличкі розвідувальні кораблі для стеження за переміщеннями трисоляріанського зонда.

— Вони там, аби збирати маслянисту плівку? — запитав Кен і отримав ствердну відповідь.

Поклади маслянистої плівки були відкриті на кільцях Нептуна нещодавно. За надвисоких температур ця плівка перетворюється на газ, який швидко дифундує[67] і згодом у міжзоряному просторі конденсується в наночастинки, перетворюючись на космічний пил. Маслянистою плівкою цю речовину називали через високий ступінь ди-фузності під час переведення в газоподібний агрегатний стан: незначна її частка утворювала безліч космічного пилу, так само, як крихітна краплина олії здатна розтікатися поверхнею води шаром завтовшки в одну молекулу.

До того ж пил, утворений із цієї плівки, мав і ще одну важливу характеристику: на відміну від іншого космічного пилу, масляниста плівка важко розсіювалася під дією сонячного вітру. Саме завдяки відкриттю цієї речовини й стала можлива реалізація проекту «Туманна парасолька». Згідно з ним в результаті ядерних вибухів відбуваються реакції, що призводять до випаровування та дифузії в космічний простір речовин маслянистої плівки з утворенням хмари масляно-плівкового пилу між Сонцем і Землею. Це призводить до послаблення сонячної радіації, що сягає поверхні Землі, отже, дає змогу сповільнити глобальне потепління.

— Пригадую, що в довоєнні часи біля орбіти Нептуна розмістили зоряно-водневу бомбу. Вона досі там? — знову поцікавився Кен.

— Так. Плюс ще якусь кількість прихопили з собою кораблі проекту «Туманна парасолька», щоб видобувати поклади на Нептуні й супутниках. Але скільки їх, я достеменно не знаю.

— Думаю, цього вистачить, — схвильовано мовив Кен.

Як і передбачав Обернений Рей Діас два століття тому, зоряно-водневі бомби, створені для його плану захисту Землі, набули неабиякої популярності, хоча їхнє практичне застосування в Битві Судного дня й залишилося під питанням. Країни, готуючись до міжпланетних воєн людства, виготовили загалом близько 5000 зарядів. Пік виробництва припав на часи Великого занепаду, коли найбільше відчувався брак ресурсів, передусім харчових, і міжнародні відносини були вкрай напруженими, а людство стояло на межі глобальної війни.

Із настаннями нової ери людських відносин потреба цієї жахливої зброї відпала, й хоча формально вона залишилася власністю деяких країн, увесь арсенал, крім незначної кількості зарядів, витрачених на терраформу-вання планет, відіслали на зберігання в космос. Більшість зарядів розмістили по периметру Сонячної системи таким чином, щоби їх можна було використати як додаток до палива космічних кораблів, що вирушають у далекі мандрівки. Але згодом від цієї ідеї відмовилися, тому що процес деактивації й переробки ядерного заряду такої потужності виявився вкрай складним.

— Ви думаєте, це спрацює?! — запитав Робінсон, очі в якого палали. Картав себе за те, що така проста ідея не спала на думку йому самому, й тепер на скрижалі історії потрапить ім'я Кена.

— Ми не дізнаємося, поки не спробуємо.

— Якщо спрацює, то на вашу честь станція імені Фіцроя-Рінгера завжди обертатиметься з такою швидкістю, за якої сила тяжіння дорівнюватиме земній.

* * *

— Це найбільший рукотворний об'єкт в історії, — сказав командир космічного корабля «Блакитна тінь», вдивляючись у темну порожнечу космосу. Намагався переконати себе, що бачить хмару пилу, але не бачив нічого.

— Чому вона не сяє на сонці, як хвіст комети? — запитав пілот.

Уся команда «Блакитної тіні» складалася лише з двох осіб. Пілот добре знав, що щільність цієї хмари пилу така сама незначна, як і в хвоста комети, тобто близька до значення вакууму, створюваного на Землі в лабораторних умовах.

— Можливо, тут сонячне світло вже заслабке, — командир глянув у напрямку Сонця: з місця їхнього розташування — в холодному неживому просторі між орбітою Нептуна й поясом Койпера — Сонце мало вигляд великої зорі й розгледіти обриси диска було вже складно. Такі самі бліді тіні відкидали їхні постаті на обшивці кабіни. — Крім того, хвіст комети видно лише з певної відстані, а ми перебуваємо просто на межі хмари.

Пілот сумлінно спробував змалювати в уяві гігантську розріджену хмару. Кілька днів тому їм з командиром пощастило на власні очі побачити розмір цієї хмари ще в твердому агрегатному стані, коли до їхнього сектора дістався з бази, що біля Нептуна, громіздкий космічний корабель «Тихий океан» і скинув п'ять посилок. Першим із вантажного відсіку вилетів на світ Божий циліндр завдовжки п'ять метрів і півтора в діаметрі — зоряно-воднева бомба довоєнних часів. Згодом роботизована рука-маніпу-лятор виволокла чотири великі сфери діаметру від 30 до 50 метрів — контейнери з «масляною плівкою», добутою на кільцях Нептуна. Обережно розставивши їх колом за кілька сотень метрів від бомби, «Тихий океан» відлетів на базу.

Детонація зоряно-водневої бомби народила на світ невеличке сонце, що заходилося заповзято ділитися світлом і теплом із холодною безоднею. Розташовані довкола нього сфери випарувалися за мить, а пари «масляної плівки» швидко дифундували в усіх напрямках під дією тиску світла, що спалахнуло після детонації бомби. Зрештою, охолонувши, «масляна плівка» опала незліченними крихітними часточками, що утворили хмару пилу діаметру 2 мільйони кілометрів — більшого за діаметр Сонця.

За місце для утворення хмари пилу обрали ділянку космосу, де з найбільшою вірогідністю можна було очікувати появи трисоляріанського зонда, якщо виходити з розрахунків траєкторії його руху до припинення роботи двигуна. За задумом доктора Кена й генерала Робінсо-на, отримавши дані про точку проходження зонда крізь штучно створену пилову хмару й співставивши їх із останнім відомим місцем його перебування, можна точніше визначити траєкторію руху апарата, а отже, й задуми ворога.

«Тихий океан» доправив вантаж і повернувся на базу біля Нептуна, а три дослідницькі суденця залишилися,