"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
У кабінеті Мюллера в кріслі перед столом у досить вільній позі сидів чоловік років п'ятдесяти у світло-сірому, добре випрасуваному костюмі. Гожа сивина густого, зачесаного назад волосся, старанно виголене обличчя, випещені руки робили його схожим на актора, який грає роль позитивних героїв похилого віку. Він зустрів Рудіна уважним поглядом темних очей.
— Це пан Мигунець, наш новий співробітник, — сказав Мюллер. — Працюватиме паралельно з вами.
Рудін кивком голови привітав нового товариша по службі, той відповів йому величним поклоном.
— Ваші права однакові, і ви однаково підкоряєтесь керівництву, — вів далі Мюллер. — Я сподіваюсь, що ви будете діяти в хорошому контакті. А тепер, пане Крамер, я прошу вас ввести пана Мигунця в курс справи.
У кімнаті Рудіна Мигунець розсівся на краю стола і, погойдуючи ногою, спитав, оглядаючи кімнату:
— У мене апартамент такий же? Більш ніж скромно. Типова німецька скнарість. Ну, то що мені належить робити?
— Хіба Мюллер вам не сказав?
— Лише в загальних рисах.
Рудін пояснив, у чому полягає робота.
— Найважче, — сказав він, — відшукати в людині, що сидить перед вами, ту раціональну зернину, яка дає можливість сподіватися, що людина та стане агентом і…
— Що роблять з тими, хто відмовляється працювати? — перебив Мигунець.
— Їх повертають у табір.
— Цим їх і треба залякувати. Не хочеш працювати — згинеш у таборі. А жити хоче навіть муха… — проказав Мигунець соковитим баском.
Рудін промовчав.
— Ви не думайте, що я не мав справи з вербуванням агентури, — сказав Мигунець. — У тридцять дев'ятому році, коли Совєти анексували Західну Україну, мене лишили у Львові спеціально для того, щоб створити там агентурну мережу. Я діяв у трикутнику Львів — Станіслав — Дрогобич. Перед початком цієї війни я мав кілька десятків агентів — надійних помічників німецької армії. Маю за це орден із рук рейхсміністра Розенберга. До чого це я розказую?.. — Мигунець зморщив лоба. — Ах, так! Тож я вербував їх дуже просто, всього два варіанти підходу. Тим, хто йшов на це охоче, я казав: «Ви не пошкодуєте, ви будете найбагатшою людиною на українській землі». А тим, хто хвицявся, я казав: «Ви пошкодуєте. Бандера і його люди найдуть вас під землею і за зраду України заплатять вам свинцевою валютою». Хо-хо! Людина, яка п'ять хвилин тому говорила «ні», — говорила «так». Адже кожна людина влаштована дуже просто, пане Крамер, хіба не так?
Рудін непевно усміхнувся і спитав:
— Ви не хочете послухати, як я веду допит?
— Чому ж, давайте.
Викликали першого полоненого. Це був солдат із старослужбовців, майже сорокалітній, втомлений, з скуйовдженою борідкою, з великими натрудженими руками. «Мабуть, із селян», — подумав Рудін. Але полонений повів мову цілком інтелігентно, і виявилось, що він агроном із сибірського радгоспу.
Так, він дав згоду піти на роботу, але на таку, про яку йдеться тут, він не піде. По-перше, він з нею не справиться; по-друге, душа у нього не лежить до таких справ.
— А яку ж роботу ти сподівався тут дістати? — спитав Мигунець. — Плести мереживо чи, може, співати в церковному хорі? Хо-хо!
Полонений мовчав.
— А згнити в таборі ти хочеш? До цього у тебе душа лежить? — напосідав Мигунець.
— Чому бути, того не минути, — спокійно відказав полонений.
— А босими ногами на гарячому вугілля ти ще не стояв? — закричав Мигунець, і обличчя його стало багровим.
— Не доводилось, — тихо відказав полонений.
— А якщо доведеться, що ти заспіваєш?
— Чому бути, того не минути, — повторив полонений. Мигунець рвонувся до нього, але Рудін встиг натиснути кнопку дзвінка, і в кімнату ввійшов конвойний.
— Відведіть, — наказав йому Рудін.
Полоненого вивели, але ще кілька хвилин Мигунець не міг заспокоїтись, ходив поперек кімнати і лаявся.
— По зубах треба було! — кричав він, розмахуючи кулаками. — Я цих кацапів коли бачу, мене всього тіпає.
— Між іншим, я теж кацап, — усміхнувся Рудін.
— Що? — Мигунець зупинився, дивлячись на нього. — Ах, так… Пробачте, звичайно, але ви розумієте, що я говорю про червоних кацапів. І взагалі я вважаю, що дуже розумна програма фюрера про поголовне знищення цієї наволочі виконується погано. І на цих землях могли б чудово жити і допомагати Німеччині справжні українці.
— Викличемо ще одного? — запропонував Рудін. Мигунець замахав руками.
— Ні, ні. Мені все зрозуміло. Піду діяти сам.
— Бажаю успіху.
Викликати нового полоненого Рудін не квапився. Він обмірковував: добре чи погано, що у нього з'явився такий колега по роботі з полоненими?
Наприкінці дня, коли з'ясувалося, що Рудін відібрав для відправки в агентурну школу всього двох чоловік, а Мигунець одинадцять, Мюллер, звісно, зацікавився, чому такий неоднаковий результат їхньої роботи. Увечері він викликав до себе навмання трьох з відібраних Мигунцем і двох, відібраних Рудіним. Він сам вирішив зробити перевірку. Рудін хвилювався, хоч думка про можливість такої перевірки виникла у нього ще вранці. Обоє відібраних Рудіним полонених були запеклими бандитами і мали сподобатись Мюллеру. Але що, коли йому сподобаються і всі одинадцять, яких відібрав Мигунець?
Про вовка помовка: Мигунець без стуку ввійшов у кімнату. Він тримався значно скромніше, ніж вранці, сів на стілець перед столом Рудіна і сказав:
— Не знаю, не
